Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Становлення дипломатики як історичної дисципліни




Практична дипломатика (експертиза документів) починається з рабовласницької епохи, але найбільшого розвитку вона отримала в середньовіччі. Тоді був розроблений цілий комплекс прийомів, з допомогою котрих встановлювали достовірність документів. Перші успіхи наукового пізнання сприяли розкриттю ролі колективної людської діяльності у творенні суспільства і взагалі в історичних процесах. У XIV– XVI ст. у Західній Європі формувалися національні держави, що зумовило потребу вивчення механізмів функціонування суспільних і державних інституцій. Ясна річ, особливу увагу треба було приділити узагальненню нагромадженого на той час масиву найрізноманітніших правових документів, у тому числі і давніх.

Ця методика постійно удосконалювалася і вже в ХІХ ст. зародилася наукова дипломатика. Високого розвитку вона досягла ще в епоху Відродження, коли гуманісти і особливо Лоренцо Валла (XV ст.) виступили з розвінчуванням цілого ряду сфальсифікованих документів католицького характеру.

Остаточне оформлення дипломатики як науки пов’язане з іменем Жана Мабільйона. У 1681 р. вийшла друком праця французького вченого Ж. Мабільйона ,,Дипломатика в шести книгах”, в якій були викладені принципи дослідження оригінальності документів. Багато уваги Ж. Мабільйон приділив формулярові документа, продемонструвавши датування та визначення оригінальності чи сфальшованості документа за особливостями формул, які вживалися у тій чи іншій канцелярії певного часу. На конкретних прикладах він довів необхідність враховувати відповідність вживання титулів, зазначених у документах, реаліям часу. Для більшої аргументованості запропонованих міркувань Ж. Мабільйон включив до ,,Дипломатики” велику кількість текстів грамот, а також факсимільних зразків документів досліджуваного часового відтинку. Однією із наукових заслуг цього дослідника є те, що він визначив загальні й особливі клаузули середньовічних документів, відстежив послідовність їх поєднання, співвідношення, визначив типи формулярів, кожен із яких був пов'язаний із конкретним місцем, часом, автором. Він у своїй праці запровадив термін „дипломатика”. Назва твору Ж. Мабільйона ввійшла до наукового обігу як термін-означення нової галузі знань, що займалася вивченням історичних правових документів.

Провідний метод дипломатики – формулярний аналіз. Його розробили Т. Зіккель і Ю. Фіккер – австрійські вчені.

Історія дипломатики на українських землях бере початок від заснованої в Львівському університеті кафедри допоміжних історичних дисциплін, яку очолив відомий науковець, вихованець Геттінгенського університету (Німеччина) Готфрід Уліх. Він був першим викладачем дипломатики у згаданому університеті, а також автором першої друкованої праці з дипломатики на українських землях –,,Вступ до дипломатики, викладений п. Готфрідом Уліхом”. Отже, початок дипломатики у нас пов'язаний з освоєнням здобутків західноєвропейських дипломатичних досліджень та їх тлумаченням. Присвяти дипломатичного змісту наводилися також і в працях відомих істориків, джерелознавців І. Вагилевича, Д. Зубрицького, М. Костомарова, В. Левицького, Й. Лозинського, І. Могильницького, М. Максимовича та інших, які переслідували здебільшого вузько утилітарну мету – визначити автентичність і достовірність конкретних одиниць актового матеріалу. Першою половиною ХІХ ст. датуються історіографічні дослідження з дипломатики істориків права Г. Даниловича і О. Федотова-Чеховського (відповідно Харківський і Київський університети), присвячені особливостям окремих видів публічних та публічно-приватних правових актів.

У другій половині XIX ст. важливим об'єктом вивчення стають середньовічні акти, укладені українською мовою. Провідним дослідним центром із дипломатики на західноукраїнських землях у згаданий період залишався Львівський університет. Дослідники (В. Барвінський, М. Грушевський, А. Петрушевич, І. Свенціцький та ін.) створювали цікаві історичні та джерелознавчі праці, ґрунтовані на новітніх (на той час) засадах наукової критики документа.

Професор Київського університету М. Ясинський докладно проаналізував структуру юридичних пам'яток XV–XVI ст. – уставних грамот. Інший професор цього ж університету – М. Дашкевич досліджував великокнязівські та удільні грамоти XII–XIII ст.

Дослідження проводилися і у стінах нововідкритих Новоросійського (1865) і Чернівецького (1875) університетів, науковцям якого належать відомі розвідки з історії діловодства, канцелярій періоду Гетьманату, окремих аспектів методики внутрішньої критики документів (І. Линниченко, М. Слабченко), історії молдавської господарської канцелярії кінця XIV – першої половини XVIII ст. (Н. Гремада) тощо.

На початку XX ст. західноєвропейська дипломатика збагачується працями загальнотеоретичного і методичного характеру, основу яких склали напрацювання Школи Анналів, структурної лінгвістики, баденської школи неокантіанства і т. д. У межах французької (А. Бойяр, А. Жьорі) та німецької (Р. Гейберг, Г. Штейнекер) Д. визначається новий зміст поняття ,,документ”, підказаний практикою джерелознавців, дипломатистів, новітніми тенденціями розвитку історичної науки. Було запропоновано зараховувати до документів не лише правові акти, але й ті, які мають будь-який стосунок до історії права та духовного життя, письменства, країни (Г. Штейнекер).

Новітні досягнення західноєвропейської дипломатики успішно залучали до свого теоретичного, науково-методичного арсеналу російські дипломатисти (наприклад, П. Ардашев, М. Лихачов), особливо петербурзька школа істориків-джерелознавців на чолі з її лідером – О. Лаппо-Данилевським. У найвідоміших методологічних, джерелознавчих працях цього науковця було теоретично обгрунтовано, логічно викладено і практично застосовано до конкретних видів джерел методології джерелознавства, складено образ керування дипломатичними дослідженнями на теоретичному та прикладному рівнях, наведено результати вивчення російських, частково українських, українсько-литовських приватних актів. Заснований О. Лаппо-Данилевським семінар з дослідження актових джерел сприяв складанню таких напрямів їх вивчення, як архівний опис; традиційна критика документа як джерела інформації; студіювання актів як явища культури, вияву ментальності суспільства, сплаву колективної й індивідуальної творчості; розроблення спеціальної термінології тощо. Теоретико-пізнавальні методи дослідження історичних джерел, розроблені О. Лаппо-Данилевським, були всебічно проінтерпретовані його однодумцями та послідовниками (В. Веретенников, А. Пресняков, С. Валк, Г. Андрєєв, І. Гревс та ін.) і поширені на теренах української науки.

На початку ХХ ст. важливим осередком розвитку дипломатики в західноукраїнському регіоні залишався Львівський університет. Завдяки зусиллям його професорсько-викладацького складу було засновано Школу молодих спеціалістів історичних допоміжних дисциплін (1923), серед активних діячів якої були знані історики Ф. Буяк, О. Гурка, К. Малечинський, Т. Модельський, Я. Птасьнік, І. Свенціцький, В. Семкович, Л. Харевічова та ін. Важливим науковим напрямом функціонування школи була дипломатика, і серед основних її тем натрапляємо на такі: акт як історичне джерело; наукова критика історичного джерела; зміст акта як вияв середовища народження, призначення, об'єктивних факторів походження, розвитку та побутування документа. Відомими інституціями, науковці-теоретики і практики яких займалися дослідженнями з дипломатики, були також Київський археологічний інститут (1918), Центральний історичний архів ім. В. Антоновича (1922), Археографічна комісія ВУАН (1918–1919) та інші українські академічні установи перших післяреволюційних років. Історіографія дипломатики збагатилася працями В. Базилевича, В. Веретенникова, О. Грушевського, С. Маслова, В. Міяковського, В. Модзалевського, В. Розова, В. Романовського, В. Шугаєвського та ін. Різнопланові дослідження присвячувалися історичним (історія окремих видів документа) та загальнотеоретичним і методичним питанням (теоретико-мето-дологічні засади критики історичного джерела; класифікація актів).

Після відчутного згасання популярності дипломатики у 1960-х роках знов почалося її піднесення. Важливий чинник цього процесу полягав у становленні документознавства, зокрема історичного. Цим пояснюється інтерес до згаданої дисципліни з боку таких авторитетних істориків і фахівців у сфері історичного джерелознавства і дипломатики, як, наприклад, Я. Дашкевич, А. Введенський, С. Каштанов, І. Крип'якевич.

Статус традиційно потужних центрів дипломатики в Україні зберегли львівські інституції, зокрема Львівський державний університет ім. І.Я. Франка (нині – ЛНУ ім. І. Франка), а також Центральний державний історичний архів УРСР у м. Львові (нині – ЦДІАЛ України), де у 1959 р. було відкрито Кабінет допоміжних історичних дисциплін. Він став осередком навчально-практичної ділянки у сфері дипломатики, а постійно діючі з 1962 р. семінари цього архіву – місцем апробації цікавих теоретичних і методичних знахідок. Серед активних учасників семінару були М. Вавричин, Н. Врадій, В. Гавриленко, А. Генсьорський, Я. Дашкевич, В. Довганик, У. Єдлінська, Я. Ісаєвич, Я. Кісь, І. Крип'якевич, О. Купчинський, Е. Ружицький, М. Станівський та ін. їм належать відомі загальнотеоретичні праці, присвячені визначенню об'єкта, предмета, основних завдань і напрямів дипломатики, історіографічного аналізу її розвитку, проблемі співвідношення форми і змісту, а також умовам виникнення документів, з'ясуванню їхньої автентичності (оригінальності), датування, функціонального навантаження тощо. Значна частина розвідок учасників постійно діючих семінарів була опублікована на сторінках фахової періодики та міжвідомчих наукових збірок.

Особливістю досліджень з дипломатики у другій половині XX ст. було те, що об'єктом вивчення для них став передусім український документальний матеріал. Більшість досліджень стосувалися міжнародних давньоруських документів X ст., грамот Галицько-Волинської держави, публічних українсько-молдавських і публічно-приватних, приватних закарпатських грамот XIV–XV ст., документів епохи Богдана Хмельницького.

Кроком до створення університетського курсу з дипломатики став вихід друком у 1963 р. навчального посібника ,,Допоміжні історичні дисципліни”, підготовленого професурою Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (нині – КНУ ім. Т. Шевченка) А. Введенським, В. Стрельським, В. Дядиченком. Таким чином, 1960–1970-ті роки відзначилися очевидним посиленням інтересу вітчизняних наукових кіл до дипломатики.

З-поміж українських дослідників, що активно займалися дипломатикою у 1980– 1990-ті роки, особливо слід виділити Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, М. Ковальського, О. Купчинського, О. Мацюка, Ю. Мицика та ін. їм належить як розробка історіографічних, історичних, загальних теоретичних питань дипломатики, так і конкретні студії, присвячені виявленню різних видів, типів і жанрів писемних пам'яток, їх усебічному науковому аналізові, зокрема з'ясуванню структури та провенієнції дипломатики, будови формулярів і клаузул, зв'язку між змістом, формою і походженням актів, а також класифікації останніх, методиці реконструкції архівних фондів, текстів документів тощо.

 







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 913. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.008 сек.) русская версия | украинская версия