Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Міри Київської Русі і періоду феодальної роздробленості




Намагання всебічно вивчити історію будь-якого періоду обов'язково призводить до необхідності знання системи мір та одиниць вимірювання. Ці знання сприяють кращому розумінню, в першу чергу, питань історії економіки, господарства, торгівлі, ремесла, промислів тощо. Київська Русь залишила небагато джерел, які могли б дати повну картину системи мір. Проте навіть ті джерела матеріальної і писемної культури, які дійшли до нас, дають можливість уявити і вивчити метрологію давньоруської держави.

Насамперед, це ,,Руська правда”, літописи, спогади, актові джерела тощо, а також археологічні знахідки та пам'ятки культури.

Першими в метрологічних системах виникали, як правило, міри довжини, в основу яких покладався антропометричний принцип. Спочатку еталонами мір були, нагадаємо, частини людського тіла: пальці, руки та ноги. Міри антропометричного походження, за даними давньоруських джерел, відомі і в Київській Русі. Так, у Троїцькому списку ,,Руської правди”, в Іпатіївському літописі та у ,,Житьи и хоженьи Данила Русскыя земли игумена” (1106–1108) є згадки про міру довжини – лікоть.

Міра лікоть позначалася відстанню від кінця витягнутого середнього пальця руки або стиснутого кулака до ліктьового згину. Як міра антропометричного походження, вона, звісно, не мала точного метрологічного стандарту, а тому вченим довго не випадало з'ясувати її величину. Лише у другій половині XX ст. російські вчені О. Каменцева та М. Устюгов, порівнявши розміри Гроба Господня в Палестині з розміром точної копії Гроба Господня, побудованого у XVII ст. московським патріархом Никоном у Воскресенському Новоєрусалимському монастирі поблизу Москви, визначили розмір давньоруського ліктя – від 38 до 46 см.

Іншою поширеною у Давньоруській державі мірою довжини був сажень. Ця назва походить від давньоруського слова ,,сягати”, яке означало і назву дії, і лінійну одиницю виміру, що дорівнювала ширині розкинутих рук людини.

У давніх джерелах містяться доволі цікаві відомості про сажень. Так, у ,,Києво-Печерському патерику” зазначено, що у 1017 р. чернець Іларіон викопав для себе невелику печеру у два сажні. Проте за цим і подібними повідомленнями було важко визначити величину давньоруського сажня. Вченим допомогла знахідка каменю біля залишків м. Тмуторокань, яке розташовувалося на Таманському півострові (там, де зараз станиця Тамань Краснодарського краю). На камені слов'янськими літерами було зроблено напис про те, що князь Гліб у 1068 р. виміряв по льоду довжину і ширину Керченської протоки. Порівнявши ці дані з даними вимірювання Керченської протоки російськими топографами у XIX ст., М. Устюгов з'ясував величину давньоруського сажня, яка, на його думку, дорівнювала 142 см.

Величина давньоруського сажня, на думку інших дослідників, становила 151,4 см.

Такий сажень у Київській Русі називали простим, або прямим. Крім нього, для вимірювання довжини предметів використовували також маховий сажень, за величину якого брали відстань між кінцями пальців розведених рук (на рівні плечей) або між кінцями великих пальців, а для визначення висоти предметів – косовий сажень, який дорівнював відстані від п'яти (каблука) правої (чи лівої) ноги до кінчиків пальців витягнутої вгору лівої (чи правої) руки.

Для вимірювання невеликих відстаней у Давньоруській державі використовували міру п'ядь. Відома мала п'ядь довжиною в 19 см, яка дорівнювала відстані по прямій лінії між кінцями витягнутих великого і вказівних пальців. Інша п'ядь, яку називали великою, дорівнювала відстані від кінця великого пальця до кінця витягнутого мізинця. її розмір – 22-23 см. Ще одна п'ядь – ,,з перекиданням” – виникла шляхом додавання до малої п'яді ще двох або трьох суглобів вказівного пальця (вона дорівнювала 27–31 см).

Великі відстані у Давній Русі визначали у верстах, поприщах і стадіях. Верста і поприще ототожнювалися і дорівнювали 7,5 стадіям, а стадій поділявся на 100 сажнів.

Ще більші відстані вимірювалися за допомогою такої міри, як день у дорозі. Пішки ця відстань становила 25 км, а на коні – 50- 75км.

Досить рідко, але зустрічаються такі поняття, як верження і перестріл. Верження – це відстань, яку пролітає камінь кинутий рукою людини на відстань 20 сажнів, або 42,5м. Перестріл – це теж відстань, але та, яку пролітає стріла пущена з лука. Вона дорівнює 60-70м, хоча стріла може летіти і за 100 м.

Для вимірювання збіжжя, муки, солі (взагалі сипучих речовин), а також меду в Київській Русі використовували міри місткості: уборок, кадь, голважню, корчагу, провар, цебер, лукно, відро. У джерелах часто згадується лукно, метрологічна назва якого мала поширення і в інших слов'янських мовах і первісно означала ,.бондарський посуд”. Назва корчаги походить від назви посудини з вузькою горловиною, яка нагадувала грецьку амфору. її місткість становила близько двох відер, і нею вимірювали як сипкі, так і рідкі речовини. У Галицько-Волинському князівстві у XIII ст. була відома міра місткості – цебер, назва якої первісно вживалася на означення відра, що ним брали воду з колодязя.

Вивчення одиниць вимірювання ваги пов'язані у значній мірі з грошовим рахунком та ювелірними виробами. Найдавнішою ваговою одиницею Русі була гривна, яку в першу чергу пов'язують з металевою, срібною чи золотою прикрасою, яку вішали на шию. Тому і назва її походить від слова грива. Гривна дорівнювала приблизно 409,5 г і поділялась на гривенку (полугривну), вагою 204,7 г. Крім цих одиниць, ще використовували пуд і золотник. Гривна, як вагова одиниця, відповідала певній кількості срібла, але пізніше стала використовуватись як рахункова грошова одиниця, що отримала назву гривні кун. У XII ст. її вага вже сильно відрізнялася від первісної гривни і становила 68,22 г.

Внаслідок нестабільності грошового рахунку та низької якості іноземних монет, гривна срібла і гривна кун все більше розходилися між собою. Гривна срібла стала дорівнювати чотирьом гривнам кун. Відомо також про великі одиниці ваги – контар і берковець.

Берковець – міра іноземного походження, яка застосовувалася переважно в оптовій торгівлі для зважування воску, меду, міді, поташу тощо. Міра пуд на Русі поширена з XII ст. Термін ,,пуд” мав ще й інші значення: гиря, прилад для зважування та мито за зважування.

Що ж до мір для вимірювання земельних площ, то найпоширенішим тут був плуг – кількість землі, яку можна було обробити за допомогою одного орного знаряддя праці і певної кількості худоби (за який час – про це у джерелах не йдеться, але можна припускати, що мався на увазі світловий день). Приблизний розмір плуга – 8 десятин, або 8,8 га.

Період роздробленості. Розмежування земель Київської Русі, що визначало політичне роздріблення, обмежені економічні зв'язки, впливали і на систему мір, особливо на одиниці вимірювання сипучих тіл, утворення різних за змістом і однакових за назвами одиниць. Феодальна роздрібленність зумовила появу багатьох місцевих мір, без вивчення яких неможливо глибоко пізнати ті процеси, що відбувались у різних сферах життя. Проте більшість назв збереглася з попереднього періоду.

До лінійних мір належали: п'ядь, лікоть або стопа, нога, сажень. Проте, у різних частинах Русі вони могли бути різними, залежно від змісту тих одиниць, які використовувалися ще в XI ст.

Квадратні п'яді, лікті, сажні становили систему мір поверхні, куди входили також одиниці оподаткування та виміру площі: вить, соха, обжа, десятина. Окремі дослідники доводили, що соха вміщувала 5 десятин, вить – 6-8 десятин. Обжу трактували не як поземельну міру, а як міру оподаткування, розмір якої залежав від якості угідь, що складалися з пасовища, сінокосу, садиби і городу. Обжа могла дорівнювати від 5 до 9 десятин, а у XVI ст. – вже 15 десятинам як земельна ділянка. У Новгороді користувалися також короб'єю, назва якої походить від короб'ї зерна і дорівнює 1 десятині.

Основною мірою сипучих тіл у XII – XV ст. залишається кадь, яку інколи називали бочкою або оковом. Вона вміщувала 14 пудів зерна, або 229,32 кг. У Новгороді користувалися короб'єю, яка дорівнювала половині каді, а також – діжею, розмір якої не вдалося встановити. У басейні р.Двіна зерно і сіль вимірювали пузом. Пуз дорівнював четвертій частині четверті, або 14,23 кг. Псковська зобниця спочатку дорівнювала двом третинам каді, а пізніше – зрівнялася з нею.

Писемні джерела свідчать, що рідини вимірювались бочками, насадками і відрами, а у Пскові також використовували корці, розмір яких не вдалось встановити.

На Волині й Поліссі, крім згаданих вище, були ще й такі міри: головажня для солі; колода (10-12 відер) для меду; корець і мірка (6 пуд) для зерна; кобель і скородь використовувалися як для вимірювання рідин, так і сипучих тіл.

У добу феодального роздріблення залишаються у користуванні попередні одиниці ваги і з'являються деякі нові. Зокрема, відомо про такі одиниці, як почка, яка дорівнювала 0,17 г, та пиріг – 0,04 г. Почка використовувалася для визначення ваги монет під час карбування. Пиріг як міра дорогоцінних каменів до кінця XV ст. зникає з користування. Використовувалися також великі одиниці вимірювання: берковець, нова одиниця кап і пуд:

берковець дорівнював 10 пудам; кап – 4 пуди, або 65,52 кг. В основному кап використовували у торгівлі воском.

 







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 2318. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.005 сек.) русская версия | украинская версия