Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Лекція 1. Найдавніші культури на території України




 

1. Найдавніші археологічні культури на теренах України. Виникнення первісного мистецтва.

2. Язичництво як світоглядна та культурна система. Анімізм, тотемізм, шаманство. Магія та чарівні казки.

3. Виникнення землеробства та скотарства на території України. Землеробські звичаї та народний календар.

4. Трипільська цивілізація

 

Найдавніші археологічні культури на теренах України. Виникнення первісного мистецтва.Найдавніша доба існування людства пов’язана з виготовленням примітивних знарядь з каміння. Її називають палеоліт (грецькою “палео” - “давній”, “літос” - “камінь”) - доба давнього каміння.

Найдавніші сліди перебування людини на теренах України зараз датовані віком понад один мільйон років: це стоянка Королево на Закарпатті. Там знайдено багато кам’яних рубил. Не менше 400 тис. років тому існувала стоянка первісних людей біля Амвросієвки на Донбасі. Відомі також Житомирська стоянка, Лука-Врублевецька на Поділлі там ін. Безумовно, на території України час від часу (у сприятливі теплі епохи) жили первісні пралюди, що належали до виду Homo erectus - “людина прямоходяча” (раніше їх називали пітекантропами, тобто мавполюдьми). Вони залишили тут пам’ятки ашельської культури, найяскравішою ознакою яких є кам’яні рубила. У симетричній їх формі, що не обумовлена безпосередніми виробничими потребами, вчені вбачають свідчення зачатків естетичних потреб первісної людини. Це доба раннього, або нижнього палеоліту. У цей час люди вже широко застосовували вогонь.

Останні півтора мільйони років на Землі триває жорстокий льодовиковий період, коли величезні площі Європи та Америки вкривали потужні льодові панцирі, подібні до сучасної Антарктиди. Час від часу такі льодовики танули, а потім виростали знову. Власне, зараз ми живемо просто у ще одну таку міжльодовикову добу. Під час льодовиків на території України встановлювався надзвичайно холодний та сухий клімат “тундростепу”, подібний до сучасної Центральної Якутії або пустелі Гобі. У такі часи більша частина України взагалі залишалася ненаселеною. Виняток складали хіба що Крим та Закарпаття, де зберігалися ліси. Іноді клімат хоча й був значно холодніший за сучасний, проте тут все ж таки жили велетенські гурти мамонтів, північних оленів, биків тощо. На них полювали первісні люди.

У передостанню льодовикову добу, приблизно 80 тис. років тому, у Європі та в Україні зокрема постійно жили неандертальці – раса людей, яких вважають вже людьми сучасного виду, Homo sapiens - “людина розумна”. Вони створили мустьєрську археологічну культуру, засновану на полюванні на мамонтів та інших великих тварин. У мустьєрскій культурі (це — середній палеоліт) почали широко застосовували складні знаряддя, зокрема, дротики з крем’яними гостроконечниками. Деякі сучасні дослідники підкреслюють расову близькість неандертальців до австралійських аборигенів. У неандертальців вже існували уявлення про потойбічний світ та релігійні ритуали. Знайдено чимало поховань неандертальців, зокрема, у Криму (грот Кіїк-Коба та ін.). Вони ховали небіжчиків у сплячій позі (на боці), клали у могилу шмати м’яса та букети квітів. Менш з’ясоване питання про мистецтво неандертальців. Дослідження ДНК неандертальців, виділеного з їх зубів та кісток, виявили, що приблизно 5 – 10 % сучасних європейців є їхніми нащадками.

Приблизно 40 – 35 тис. років тому (у Криму дещо пізніше) неандертальців у Європі змінили кроманьонці (самі назви “неандертальці” та “кроманьонці” походять від назв печер у Західній Європі, де їх вперше знайшли). Вони прийшли з Близького Сходу і принесли з собою набагато краще оброблені кам’яні знаряддя. Найбільш важливою сировиною для них був кремінь та іноді обсидіан (вулканічне скло). Вони також почали виготовляти знаряддя і прикраси з кістки та рогу. Це був початок доби пізнього палеоліту, що тривала приблизно 25 тисяч років.

Кроманьонців вважають людьми сучасного типу (до речі, часто високими на зріст і звичайно з чудовими зубами без карієсу). Більшість з них належала до сучасної європеоїдної раси і є нашими безпосередніми предками. Проте у Європі і зокрема на території України іноді знаходять кістки кроманьонців з чіткими ознаками негроїдної та (зрідка) монголоїдної раси. Деякі кроманьонські жінки за масою м’язів і масивністю кісток переважали сучасних тренованих чоловіків. У цей час почався новий льодовиковий період, найбільш жорстокий приблизно 20 тис. років тому. На території України відомо багато стоянок доби пізнього палеоліту, що належали до різних археологічних культур, отже, мабуть, до різних мовних спільнот.

Кроманьонці залишалися дикунами, тобто не знали землеробства та скотарства, жили у чумах – наметах зі шкір з каркасом іноді з бивнів мамонтів. Тобто їхнє життя було подібне до традиційного способу життя ескімосів та інших народів Півночі. Приблизно так само вони й одягалися у хутряний одяг, часто прикрашаючи його бісером з мушлів. До речі, первісні люди не так часто жили у печерах, хіба що у неглибоких і сухих гротах без протягів: глибокі сирі печери використовували переважно для релігійних обрядів. Відомо, що кроманьонці татуювали тіло, розмальовували його червоною і жовтою вохрою та іншими мінеральними фарбами і навіть використовували губну помаду. На півдні Франції та на півночі Іспанії знайдено декілька печер з наскельними розписами доби палеоліту, що зображують переважно великих тварин (биків, оленів, мамонтів тощо). Палеолітичні наскельні розписи відкрито також на Уралі, в Австралії, на півдні Африки тощо. Проте в Україні подібних пам’яток поки що не знайдено.

Єдиний можливий виняток складає видатна пам’ятка кам’яної доби Кам’яна Могила – природний курган з кам’яних брил під Мелітополем. Деякі вчені датують найдавніші зображення тварин у гротах Кам’яної Могили ще добою пізнього палеоліту. Проте на палеолітичних стоянках України знайдено чимало кістяних браслетів, прикрашених складними візерунками, кістяні або кам’яні фігурки птахів та тварин. Та найбільш типовими для Європи і навіть Сибіру доби пізнього палеоліту є так звані “палеолітичні Венери” - статуетки товстих жінок з ледь позначеними кінцівками та головою, проте з підкресленими ознаками жіночої статі. Очевидним є зв’язок цих фігурок з ідеєю родючості. В Україні такі фігурки знайдено на Мізинській стоянці під Черніговом. Там же знайшли і первісний барабан з кісток мамонту та рогу оленя, і щось на кшталт кастаньєт для танцю. А на стоянці Молодово у Чернівецькій області знайшли кістяну флейту, якій понад 20 тисяч років.

До цього часу у різних куточках Землі є племена людей, що досі ведуть спосіб життя дикунів. Багато елементів їхньої культури є напрочуд схожими на різних континентах. Та й культура сучасних цивілізованих людей, зокрема, українців зберегла чимало згадок про первісну добу. Отже, ми можемо судити не тільки про материальну, а й про духовну культуру наших далеких предків доби палеоліту.

Тоді люди жили племенами – спільнотами чисельністю до декілька сотен осіб зі спільною мовою, звичаями та релігійними обрядами. Проте вони збиралися разом лише на великі племінні свята, а звичайно жили локальними групами – об’єднаннями декількох сімей дорослих разом з дітьми. Як правило, дикуни не мали постійного капітального житла, а пересувалися у межах певної території відповідно до сезонних джерел їжі (пересування стад великих тварин, нерест осетрових риб, доспівання горіхів тощо). Плем’я було розділене на екзогамні частини (роди), тобто які мали укладати шлюби між собою, але не всередині роду. У простішому варіанті таких родів було два, проте відомі і значно складніші системи “шлюбних класів”, що визначали, з ким людина має право одружитися. Становище жінок могло бути у різних племенах різним – від рівноправного з чоловіками до повністю підлеглого. Крім цього, суспільної та майнової нерівності не існувало. Як правило, не було і племінних органів влади, вождів та старійшин. Вплив мали старі люди, а також шамани та найбільш вправні мисливці. Головною подією у житті кожної людини була ініціація – прийняття у дорослі, що відбувалося у підлітковому віці. Крім передачі таємних знань і звичаїв племені, обряди ініціації включали також дуже болючі випробування типу татуювання тощо.

Сучасних дослідників вразила надзвичайна ефективність праці навіть сучасних дикунів, що загнані у несприятливі природні умови. На те, що ми б назвали роботою, навіть домашньою, вони витрачають в середньому лише приблизно чотири години на добу (жінки більше, чоловіки менше). Решту часу вони “приємно спілкуються” або (чоловіки) воюють з сусідами. Проте існували і “первісні ярмарки”, де мирно збиралися і обмінювалися рідкісними речами. Дикуни як правило не роблять запасів їжі і не “думають про завтрашній день”. Проте вони блискуче знають всі місцеві ресурси і їдять як правило не все підряд їстівне, а лише те, що смачніше (на їхній смак, типу личинок жуків). Такий спосіб життя можливий лише за умов дуже низької густоти населення (на всій території України у добу палеоліту жило лише декілька десятків тисяч людей). При тому виявилося, що у дикунів жінки широко користуються протизаплідними засобами і навіть часто вбивають власних народжених немовлят (що дикуни не вважають злочином). Таким чином і підтримувалася “гармонія з природою”. Проте у пам’яті людства збереглися згадки про добу дикунства як про “Золоту Добу”, “життя в райському саді”, коли люди без зусиль отримували все потрібне з природи.

Язичництво як світоглядна та культурна система. Анімізм, тотемізм, шаманство. Магія та чарівні казки.У добу дикунства єдиною окремою професійною групою були шамани – спеціалісти у зв’язках з потойбічним світом, світом духів. Саме шамани були головними хранителями культури і традицій свого народу. Шаманські обряди та уявлення про світ багато в чому схожі у різних народів Землі. Вони складають основу язичництва – первісної народної релігії (слово “язик” церковнослов’янською мовою значило “народ”). Взагалі релігія — це постійний зв’язок людини з невидимим потойбічним світом, “іншою реальністю”. Уявлення про таку “іншу реальність” (духовний світ, Бога, демонів, пророків тощо) - це віровчення, а форми зв’язку з нею (молитви, ворожіння, жертвоприношення) — ритуал. Аж до 20-го століття практично вся культура кожного народу була просякнута певною релігією. Та й зараз релігія є важливою складовою національної культури.

Основою язичництва (як і будь-яких більш пізніх релігій) була ідея душі. Душа – це окрема від тіла сутність, в якій зосереджені наш розум, почуття, воля, пам’ять. Душа може відлітати від тіла під час сну, коли нам сняться сни. А коли ми вмираємо, душа відлітає від нас назавжди. Саме так вважали всі стародавні люди. У первісну добу людям був властивий анімізм – віра у те, що всі інші тварини, рослини і навіть неживі предмети та природні або соціальні явища мають кожне свою душу, подібну до людської. Поети досі звертаються навіть до неживих предметів як до людей. Існують також і душі, не пов’язані жорстко з певним тілом – духи. Проте такі духи іноді можуть втілюватись.

Шамани – це люди, які вміють свідомо, за власною волею виходити своєю душею з тіла (зараз це називають астральний вихід). Для такого виходу з тіла вони викликали у себе стан трансу (самогіпнозу) – за допомогою галюциногенних рослин, особливого кружляння у танці, ритмічної гри на музичних інструментах тощо. Часто шаман мав якісь чародійні предмети (типу сибірського бубна, або... мітли у наших відьом), на якому він “літав” у духовний світ. Під час такого сеансу зв’язку з духами (камлання) шамани могли спілкуватися з духами мертвих, лікувати хворих, розшукувати загублені речі, розслідувати злочини і навіть викликати дощ. Іноді вони лікували і за допомогою звичайних ліків з рослин тощо. Дикуни вважали, що для шаманського служіння людину обирають духи – без її волі. Шаман переживав власну шаманську ініціацію – суб’єктивно надзвичайно болючу – випробування духами, що нібито зрізали з тіла все м’ясо до кісток. Під час цього він або збожеволював і гинув, або до нього з’являвся дух-помічник (часто у вигляді тварини), що потім вчив його шаманському ремеслу. Іноді дух-помічник наказував шаману змінити стать: одягнути жіночий одяг замість чоловічого (і навпаки) та навіть одружитися з особою власної статі.

Всі шамани однаково уявляли собі реальність: вони ділили її на три світи. Наш світ людей – серединний. Крім того, є верхній (світлий, небесний) та нижній (темний, підземний та підводний) світи, де живуть духи. Звідти походять уявлення про рай та пекло. Верхній та нижній світи розподіляються на декілька “поверхів” (звідси наш вислів “на сьомому небі від щастя”). Шамани, що подорожували у верхній духовний світ, називалися світлими, у нижній – темними, а в обидва світи – великими. Великі шамани не завжди були сильнішими за інших, так само, як світлі – добрими, а темні – злими. Універсальним символом трьох світів у багатьох народів виступало Світове Дерево. Його стовбур (часто з оленями тощо біля нього) – це символ серединного світу, коріння (зі зміями або ж рибами) – нижнього світу, а гілки з листям (і птахами) – верхнього. При тому часто вважали також, що якщо довго подорожувати нашим серединним світом, то можна потрапити у рай або пекло і на Землі. Зокрема, українці часто вірили, що птахи восени відлітають у вирій – такий рай на Землі, куди потрапляють також душі нехрещених немовлят. Іншим символом трьох світів служив рівнобічний язичницький (або кельтський) хрест. Такі хрести відомі у Київській Русі, їх і зараз іноді малюють на великодніх стравах.

Ще одним язичницьким віруванням є фетишизм – віра у чародійні властивості певних предметів, у яких втілився могутній дух. Звідси віра у різноманітні амулети та обереги, а також у сучасні талісмани. Роль оберега відігравали також візерунки на предметах та на одязі. Особливо ретельно прикрашали візерунками отвори у будинку (вікна, димарі) та в одязі. Звідси звичай прикрашати вишивкою комір та поділ сорочки. Значення візерунків часто сягає також сивої давнини: ромб значив землю, коло – небо, хвилясті лінії – воду, листя та квіти – родючість тощо. Вишивали і символ Світового Дерева.

Відомий був також тотемізм – віра у походження від спільного предка певних груп людей і певних видів тварин. Тотемних тварин не їли, або ж робили це з різними обрядовими вибаченнями. Вважали, що такий предок міг обертатися з людини на відповідну тварину. Звідти походить віра у перевертнів. Слов’яни найчастіше вірили у вовкулаків – вовків-перевертнів. А втім, тотемом іноді могла бути і рослина і навіть райдуга тощо.

Первісні люди широко застосовували магію. На відміну від власне релігії магія спрямована на використання зв’язків між предметами і явищами матеріального світу, а не світу духів (хоча і у релігійних обрядах часто застосовують магічні прийоми). У первісних людей магія в значній мірі відігравала роль науки. За метою розрізняють магію виробничу, любовну, лікувальну, шкідливу, захисну. А за принципами дії розрізняють магію імітативну та контактну. Принцип імітативної магії: вплив на предмет через подібний до нього предмет. Наприклад, викликали дощ, виливаючи на землю воду, або ж забезпечували родючість і достаток, посипаючи зерном будинок і його господарів, або ж вражали зображення свого ворога. Принцип контактної магії: впливати на предмет, впливаючи на частину цього предмету, навіть на колишню його частину. Так, наводили пристріт на людину через її волосся, нігті або навіть слід на землі. Також первісні люди часто вважали, що ім’я людини складає таку ж її частину, як і органи тіла. Отже, вимовляючи справжнє ім’я людини, можна отримати над нею магічну владу. Тому таке справжнє ім’я людини знали лише найбільш близькі люди. А у звичайному житті її звали якимось прізвиськом, іноді образливим. Вірили, що у кожного предмета та явища є своє власне справжнє ім’я, володіння яким надасть владу над цим предметом. Звідси походить віра в закляття.

З магією тісно пов’язана народна віра у прикмети. Серед таких народних прикмет іноді зустрічаються дійсно мудрі спостереження. Проте більшість їх – наслідок саме магічного мислення, типу “Не зашивай на собі одяг – ум зашиєш!”. Отже, серед наших предків процвітали різноманітні безглузді забобони, їхнє життя було сповнене зайвих тривог і турбот. А коли вірити у погані прикмети, вони обов'язково збудуться...

Як бачимо, деякі сучасні звичаї і забобони сягають ще у часи палеоліту. Найдавніші уявлення відбивають народні чарівні казки. Власне, наші предки сприймали їх не як вигадки, а як розповіді про реальні події. Тут і шаманські ініціації на Світовому Дереві (політ Котигорошка до верхівки дуба на орлі, якого він годує шматками свого тіла), і тотем-помічник (Сірий Вовк), і різноманітні чародійні речі (фетиші), і звернення до могутніх духів (Сонця, Місяця), і магічні закляття тощо. Навіть казка про Кощія Безсмертного (у якого “смерть на кінці голки”) має чітке історичне підґрунтя: у австралійських аборигенів відомі чурінги – матеріальні втілення душі роду у вигляді розфарбованої гальки або дерев’яної луски. Такі чурінги ретельно зберігали у таємному місці: якби вороги їх знайшли, то члени роду мали б померти. Дуже схожі кам’янці-чурінги знайдено у Кам’яній Могилі під Мелітополем.

Виникнення землеробства та скотарства на території України. Землеробські звичаї та народний календар.Приблизно 11700 років тому на Землі закінчився льодовиковий період. Середня річна температура у Європі дуже швидко піднялася на 6º. Розтанули величезні льодовики, що вкривали північ Європи та Північної Америки. Це призвело до глобальної кліматичної катастрофи. Рівень моря дуже швидко піднявся на 70 — 100 метрів. Величезні масиви суходолу було затоплено. Стали островами Британія, Японія, Індонезія. Чорне море з’єдналося із Середземним протоками Босфор і Дарданелли. Виникло Азовське море. Різко змінився клімат, не стало звичних рослин та мисливських тварин. Загинула більшість людства (майже не постраждала лише Африка з її високими берегами). Пам’ять про цю глобальну екологічну катастрофу збереглася у міфах багатьох народів про Світовий Потоп. А ті, хто вижив, були змушені жити по-новому. Почався мезоліт — середня кам’яна доба. У цю добу люди зробили багато винаходів. З’явилися лук та стріли. Для них почали використовували маленькі тонкі та гострі кам’яні луски — мікроліти. Були винайдені човни та почалося активне рибальство: з’явилися сіті та ятери, кістяні рибальські гачки. Та найбільш важливими стали перші спроби розведення культурних рослин та приручення домашніх тварин. Цим майже водночас почали займатися люди у різних куточках Землі: у Мексиці, Перу, Новій Гвінеї, Китаї, на Близькому Сході, у Греції.

Сучасні археологи довели, що населення Півдня України також ще в мезоліті, приблизно 9 тис. років тому почало самостійно займатися розведенням домашніх тварин. Особливо характерне це для кукрекської культури у Криму та Приазов’ї. Тут самостійно приручили собак та свиней. Та особливу всесвітню роль відіграло приручення на півдні України великої рогатої худоби. Саме звідси вона розповсюдилась по всьому світу. Найдавніші масові знахідки кісток домашніх корів зроблено біля вже згаданої Кам’яної Могили. Не менш важливу загальносвітову роль відіграло приручення на Сході України коней, що почалося теж наприкінці мезоліту. Дуже рано тут з’явилися також кози та вівці, проте їх, можливо запозичили з Близького Сходу. Є свідчення по знахідки кісток курей, дикі предки яких, можливо, теж жили на території України.

На мезолітичних пам’ятках Півдня України також виявлені землеробські знаряддя: кістяні мотики, серпи з вкладеними лезами-мікролітами, кам’яні зернотерки. Проте очевидних залишків культурних рослин на пам’ятках мезоліту ще не виявлено. Але ж на Півдні України досі живуть дикі родичі проса, пшениці, ячменя, жита, гороху, льону, коноплі, ріпи, цибулі, часнику, капусти, хрону, яблуні, груші, сливи, вишні, аличі, винограду тощо. Дуже вірогідно, що їх і почали вирощувати саме тут. Принаймні, вчені погоджуються, що у більш пізню добу жито і овес були введені у культуру саме на території України (Скіфії). Найдавніша безумовно землеробська археологічна культура на території України ― буго-дністровська ― існувала вже 8,5 тис. років тому ― водночас з найдавнішими безумовно землеробськими культурами Близького Сходу та Балканського півострову.

Землеробство вимагає створення регулярних кількарічних (на випадок неврожаю) запасів їжі. Для них потрібні капітальні клуні та комори. А ці комори та лани непогано постійно охороняти. Отже, довкола комор почали будувати і більш капітальні постійні житла ― хати. В таких житлах можна робити запаси не тільки їжі, а й інших речей. Отже, набули подальшого розвитку ремесла. Першими з’явилися гончарство та ткацтво. Кераміка ― це взагалі перший штучний матеріал, винайдений людьми. Поява кераміки є ознакою переходу до неоліту ― нової кам’яної доби. Тканий одяг ― також суттєва ознака неоліту.

Коли люди почали жити осіло в селах, займатися сільським господарством і робити регулярні запаси їжі, вони від дикунства перейшли до другого ступеню розвитку культури ― варварства. Варвари живуть осіло в селах, проте ще не будують міст.

Згодом у степових районах Євразії частина варварів перейшла до кочового скотарства. Та пастухи-кочівники ― це теж селяни, що принципово відрізняються від дикунів. Тільки їх запаси їжі ― це перш за все жива худоба, а їхні села ― це пересувні кочовища з юрт. Такі кочівники згодом відіграли значну негативну роль в історії України.

Перехід до варварства призвів до значних загальних змін у культурі. Племена і роди стали власниками землі. У них з’явилися органи влади: народні збори, родові старійшини, племінні вожді. Племена, необов’язково споріднені, почали іноді об’єднуватися у племінні союзи.

Якщо з’явилися запаси, тепер їх стало можна грабувати. Отже, війни з сусідами задля грабунку стали постійним зайняттям варварів. З’явилися військові дружини з визнаними військовими вождями. Та з чужинцями не обов’язково воювали: в добу варварства з’являються звичаї гостинності, коли особа гостя є недоторканною. Іноді люди з різних племен могли стати й побратимами ― названими родичами. Звичай побратимства в Україні зберігався до кінця козацької доби.

Незважаючи на накопичені багатства та військову здобич, навіть вожді та старійшини у варварів мусили працювати. А своїми багатствами вони були змушені ділитися з одноплемінниками. Для цього існував звичай “потлач” ― “бенкет на весь світ” (українською це “учта”). Під час такого бенкету його організатор роздавав більшу частину свого багатства, а земляки за це його славили. Під час поховання таких знатних людей більша частина їх багатства також роздавалася або псувалася.

Виник новий вид мистецтва: епос як розповіді про подвиги героїв. Такі подвиги зводилися переважно до вдалого пограбування сусідніх племен (і / або викрадення їхніх жінок) та вдалого захисту від таких самих сусідніх героїв: дивись подвиги Геракла, скандинавські саги тощо. Проте у епосі з’являється і тип культурного героя ― людини, що навчила земляків якимось новим вмінням або ремеслам. Часто таким культурним героєм виступав трікстер ― герой-шут. Трікстер поєднував видатну хоробрість, дотепність, хитрість зі схильністю до обману, егоїзмом та якимось карикатурно-негативними рисами: ненажерливістю, гіпертрофованою сексуальністю, надзвичайно малим ростом або ще якимись фізичними вадами. Завдяки своїм моральним вадам трікстер потрапляє у смішні і небезпечні халепи та може “підставити” своїх друзів. Образ трікстера показував ставлення земляків до людей, що за своїми особистими якостями були здатні винаходити нове, але через те ставали “не такими як всі”. Земляки змушені були їх терпіти, визнавали їх здібності, проте не довіряли їм і часто насміхалися з них. Образ трікстера став одним з головних у всьому подальшому розвитку літератури ― аж до сучасних сценаріїв голлівудських блокбастерів.

В образотворчому мистецтві доби мезоліту та неоліту частіше з’являються образи людей. Проте в цілому спостерігається потяг до абстрактних візерунків (зокрема, на посуді) і схематичних малюнків-розповідей, дещо схожих на більш пізні ієрогліфи. Багато таких малюнків на скелях ― петрогліфів ― знайдено у Криму.

У добу варварства зазнали глибоких змін сімейні стосунки людей. Спочатку перехід до землеробства та осілості призвів до збільшення соціальної ролі жінок. У добу раннього неоліту були широко розповсюджені так звані “довгі будинки” - щось подібне до жіночих гуртожитків, бараків з багатьма вогнищами, кожне з яких належало певній жінці і де вона мешкала з дітьми. Фактична влада в таких будинках належала “тещам” - жінкам похилого віку. Сімейні стосунки з чоловіками у жінок не були надто міцними і серйозними. Рід рахували не по-батькові, а по-матері (у нас би це було “Натальович або “Оксанівна”). Та й не завжди батько був відомий. Такий сімейний лад зветься матріархат - “влада матері”. Рідні діти чоловіка належали до чужого ― материного роду. Отже, ближчими за рідних дітей до нього були племінники ― діти сестри. Та й жили дорослі чоловіки переважно у своєму рідному (материному) роді, а не з дружинами. Але не в “довгих будинках”, а в особливих “чоловічих будинках”. Власне, там іноді з ними жили і неодружені дівчата: звідси казки “про красуню та сім богатирів” тощо. Отже, при матріархаті чоловіки не мали значних сімейних обов’язків та були безвідповідальними щодо власних дітей.

Звичайно, багатьом чоловікам це не подобалось. І вони почали боротися з тещами за те, щоб забрати дружину до власного роду. Така боротьба іноді була драматичною, чоловіки створювали таємні “чоловічі спілки”, залякували родичів дружини, особливо тещу. Весільний звичай викупу за наречену та викрадення нареченої ― також відгомін тих давніх подій. Жінки іноді опиралися, створювали власні таємні спілки. Відомі легенди про войовничі племена амазонок, що взагалі жили без чоловіків. Нащадками амазонок, до речі, вважалися племена сарматів, що колись жили на території України.

Врешті решт наприкінці доби варварства майже всюди відбувся перехід до чоловічого роду. Тепер дружина переходила до роду чоловіка. А чоловік брав на себе реальну відповідальність за власних дітей, працював на власну сім’ю і... власну дружину. Такий сімейний лад ― патріархат (“влада батька”) ― виявився більш ефективним. Проте тепер чоловік почав вимагати, щоб діти були справді його. Отже, з’явилися звичаї збереження дівочої цнотливості до весільної “першої ночі” та вимоги для дружини зберігати вірність своєму чоловіку, з суворими покараннями за її порушення. У патріархальній сім’ї була заведена жорстка дисципліна, дітей стали бити (чого майже не було у дикунів). Батька і взагалі батьків по чоловічій лінії почали шанувати і після смерті. Так виник культ предків, що мав велике значення.

У добу варварства змінюються релігійні погляди людей. Тепер починають розуміти, що є такі могутні природні та соціальні явища, з якими шаман не впорається. Таким найсильнішим духам (богам) почали вклонятися, приносити їм хабарі (жертви), умовляючи бути милостивими. У жертву приносили цінні речі, продукти, худобу, а часом і людей. З’явилися місця поклоніння тому чи іншому богу ― храми, а також спеціалісти у зв’язках з певним богом ― жерці. Проте традиції шаманів не зникли й досі: у нас їх називають знахарі, знахарки, відуни та відьми.

Землероби та скотарі почали дуже цікавитись календарем, регулярно спостерігати за сонцем, місяцем та зірками, щоб точно визначати час щорічних сезонних сільськогосподарських робіт: сівби, збору врожаю тощо. Цікаво, що дні тижня збігаються у більшості стародавніх календарів народів Євразії ― як і в сучасних григоріанському, юліанському “старому стилі”, японському, іранському, ірландському, індійських, ісламському календарю хіджри тощо (проте у давньому Китаї та Єгипті, а також у індіанських і африканських народів взагалі не знали семиденного тижня).

Найважливішими святами та релігійними обрядами в добу неоліту стали календарні обряди, пов’язані з річним землеробським циклом. Такі обряди були покликані магічно забезпечувати родючість землі та худоби. Особливо святкували кінець зими (у народів Європи він був пов’язаний з веселими перевдяганнями ― святом Масляної або Карнавалу (М’ясоїду ― італійською мовою). Далі були свята початку польових робіт (або виведення худоби на літні пасовиська) та збору врожаю (першого або останнього снопа). Проте дуже важливими були також свята, пов’язані з зимовим та літнім сонцестояннями. Ці свята (Зимові та Зелені святки ― Різдво, Івана Купала) і досі залишаються головними народними святами українців. В цілому народний календар (з накладеними на нього християнськими святами) зберігає своє значення й зараз.

Сучасні генетичні дослідження довели, що основна частина населення сучасної України безперервно мешкає на цій території принаймні з доби неоліту.

Трипільська цивілізація.У добу патріархату батько став прагнути, щоб його майно перейшло до його синів. Тепер син вождя частіше ставав теж вождем, а син жерця — жерцем. Якщо раніше захоплених у полон ворогів або приймали у власне плем’я, або вбивали, то тепер їх стали обертати на рабів. Нарешті, більш сильні племена примушували переможених сусідів сплачувати їм данину. А в самому племені добровільне збирання коштів на громадські потреби поступово перетворилося на примусові податки. Отже, вожді, старійшини і жерці зосередили у своїх руках владу і примусили інших регулярно працювати на себе. Виник окремий від суспільства апарат влади — держава. Привілейована верхівка тепер могла не займатися сільським господарством. Подібне не-сільськогосподарське населення зосередилося у особливих привілейованих поселеннях, що стали центрами влади — містах.

Виникнення міст та держави — ознака переходу суспільства до третьої ступені розвитку культури — традиційної цивілізації. У всіх традиційних цивілізаціях люди були юридично нерівні між собою: поряд із знатними існували вільні незнатні, особисто залежні селяни і повністю безправні раби. Жорстка майнова нерівність забезпечила більшу стійкість суспільства в цілому щодо будь-яких суспільних або природних катастроф: багаті мали великі запаси та були змушені ділитися своїми запасами з бідними, щоб і надалі було кому на них працювати. Суспільство стало легше сприймати новації: якщо щось нове сприймала суспільна верхівка, їй швидко наслідувало все суспільство. Проте таких змін було небагато, бо величезну роль в культурі відігравали релігійні традиції. Саме релігія визначала спосіб щоденного життя кожної людини.

Чим же життя цивілізованих людей стало краще за життя гордих варварів? - Перш за все тим, що виник суспільний розподіл праці: варвар і його дружина самі робили всі потрібні для себе речі — як вміли. Тепер же з’явилися професійні ремісники, що з юних років навчалися своєму ремеслу, вдосконалювали свої навички та передавали їх у спадок. Якщо варвари навчилися запасати їжу, то цивілізовані люди навчилися запасати інформацію: за рахунок розподілу праці, а також винайдення писемності. З’явилися також купці, що забезпечували обмін товарами. Завдяки ним навіть прості селяни могли придбати для себе деякі більш якісні речі. Найважливіше ремесло, що виникло саме в добу традиційних цивілізацій — це металургія (ковальство).

Першим серед всіх металів почали широко застосовувати мідь, робити з неї прикраси і деякі знаряддя. Але ж мідь надто м’яка, тому у більшості випадків продовжували застосовувати кам’яні знаряддя. Отже, у 5-му тисячолітті до н. е. (майже 7 тис. років тому) на території сучасної України та сусідніх держав (Румунії, Болгарії, Греції, Сербії, Угорщини, Туреччини, Іраку тощо) почалася мідно-кам’яна доба — енеоліт.

В деяких шкільних підручниках досі найдавнішою цивілізацією називають Стародавній Єгипет. Та це не так. Ще за тисячу років до Єгипту найдавніші у світі цивілізації виникли на Південному Сході Європи в добу енеоліту — у 5-му тисячолітті до н. е. (понад сім тисяч років тому). Ці цивілізації так званої Старої Європи були тісно пов’язані між собою і мали багато спільних рис. Зокрема, всі вони робили якісну кераміку та розписували її яскравими фарбами. Їх так і називають культурами мальованої кераміки. Всі вони шанували бика і виготовляли керамічні фігурки богині родючості, часом ця богиня сиділа на рогатому стільці у вигляді голови бика. До цих культур належала трипільська цивілізація (культура Трипілля-Кукутені). Названа вона за сучасними назвами тих сіл, біля яких було вперше знайдено її залишки. Вона виникла на сході сучасної Румунії, а потім розповсюдилася на територію України — на Галичину, Волинь, Поділля, Одещину аж до річки Інгул та Дніпра в районі Києва. При тому трипільці перемогли і вигнали на схід корінних мешканців краю — носіїв буго-дністровської культури.

Світовою археологічною сенсацією стало відкриття руїн трипільських міст на території Центральної України. Вони були збудовані за єдиним планом (з радіально-кільцевими вулицями і площею в центрі) і мали досить щільну забудову. Найбільше з таких міст біля села Тальянки у Черкаській області мало площу понад 400 га — стільки ж мав Київ як столиця Русі напередодні монгольської навали. Отже, у трипільському місті жило більше 20 тисяч людей — у Харкові в 1805 році (коли тут відкрили університет) було значно менше жителів. Трипільці іноді будували двоповерхові будинки з горищем та дерев’яними дверима, деякі з них мали фундамент площею понад 200 м2, тобто були справжніми палацами або храмами. Разом з тим відомі і невеличкі напівземлянки. Знайдено керамічні моделі трипільських храмів з круглими (як ілюмінатори) вікнами. Типові трипільські будинки було зроблено з глини на дерев’яному каркасі, вони дуже нагадували українські побілені хати-мазанки.

Надзвичайно якісною була трипільська кераміка. Крім звичайних горщиків, тарілок тощо знайдено культові посудини, що дуже нагадують формою бінокль, а також керамічні фігурки — дівчат-богинь (часто з головою сови), тварин і навіть щось типу бюстів правителів. Серед розписів часто зустрічається мотив спіралі, а також зображення змії. Очевидно, що трипільці дуже шанували змій. Деякі знаки на кераміці дозволили зробити висновок про існування у трипільців протописемності (у сучасній їм культурі Вінча 5 тис. до н. е. на Балканському півострові знайдено безумовні пам’ятки писемності, дещо схожі зі складовим письмом ранніх греків). Вражає також схожість багатьох трипільських посудин із сучасним їм посудом культури Яншао на півночі Китаю. Зокрема на трипільській кераміці зустрічається символ “інь-Ян”.

Господарство трипільців базувалося на землеробстві та скотарстві. Вони вирощували просо, пшеницю, ячмінь, горох, розводили корів, свиней та овець, займалися рибальством та полюванням. У трипільців, як згодом у скіфів і слов’ян, найважливішим злаком часто було просо, а не пшениця. У них були вже сади з яблунями, вишнями, сливами, виноградом. Вони робили тканини з льону та вовни, винайшли сані, в які запрягали биків, можливо, вже почали орати биками землю. Невідомо, що вони робили зі своїми покійниками: трипільських поховань доби розквіту їх цивілізації досі не знайдено. Вважають, що трипільці зовнішньо були схожі з кавказцями та розмовляли мовами, спорідненими з сучасними північнокавказькими мовами (абхазькою, чеченською тощо, які, на думку деяких вчених, також віддалено споріднені з китайською). Зокрема, слово “хліб” теж може бути трипільським.

Трипільська цивілізація загинула у четвертому тисячолітті до нашої ери разом з іншими цивілізаціями Старої Європи (хоча окремі міста протрималися довше — аж до 3-го тисячоліття). Подібна культура вціліла лише на острові Кріт, де вона проіснувала до середини 2 тисячоліття до н. е. (відома як Мінойська цивілізація або ж Атлантида) та серйозно вплинула на стародавніх греків. Більшість вчених вважає, що головною причиною загибелі культур мальованої кераміки були військові походи їхніх східних сусідів — індоєвропейських племен, серед яких були і безпосередні предки українців. Трипільські міста було спалено, і на територію України на два тисячоліття повернулася доба варварства. Ці нові завойовники змішувалися з трипільцями. Існували навіть змішані, так звані пізньотрипільські культури, зокрема усатівська культура на Одещині. Її носії зберегли традиції виготовлення якісної кераміки. Деякі дослідники вбачають в усатівцях предків стародавніх греків.

Серед сучасного населення України безумовно є чимало біологічних нащадків трипільців (у яких “чорні брови, карі очі”), а культура Трипільської цивілізації серйозно вплинула на весь подальший розвиток культури населення України. Картина “садок вишневий коло хати”, якою так милувалися наші класичні поети, вперше виникла ще у трипільську добу. З тих часів аж до 20-го століття ані хати, ані вишні (що насправді є штучно виведеним людьми гібридом), ані господарство в цілому принципово не змінилися.







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 2734. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.009 сек.) русская версия | украинская версия