Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХХ СТ




 

1. Періодизація та загальні риси розвитку культури України у ХХ ст.

2. Розвиток освіти і науки України у Новітню добу

3. Література України ХХ ст.

4. Образотворче мистецтво, кіно та театр.

5. Головні тенденції розвитку культури України на сучасному етапі.

 

Періодизація та загальні риси розвитку культури України у ХХ ст. ХХ ст. був періодом бурхливого розвитку культури українського народу, періодом протистояння багатьох культурних парадигм. Беручи за основу пануючі ідеологічні доктрини, розвиток української культури ХХ ст. доцільно поділити на такі етапи:

1. Період національно-демократичних перетворень (1917 – 1921 рр.) Цей період припадає на революційні роки, коли постала самостійна Українська держава, на чолі якої змінилося кілька національних урядів. Політичні режими революційної доби стимулювали відродження національних традицій у культурі, без чого було неможливо відродити державність. Зокрема, розширювалася сфера вжитку української мови у системі середньої та вищої освіти (відкривалися україномовні гімназії, українські університети), заохочувалося вивчення українознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах. Підтримувався розвиток української науки, особливо історії, філології, філософії. 14 листопада 1918 р. відкрилася Академія наук, яка стала головним науковим осередком України ХХ ст. Отже, період революційних змагань характеризувався значним культурним підйомом, що сприяло відродження духовності народу.

2. Період новаторського піднесення та українізації (1920-ті – поч. 1930-х років). Прийшовши до влади у 1921 р., більшовицький уряд певний час стимулював подальше відродження національних традицій у духовному житті народу. 1920-ті роки позначилися відносною свободою творчості митців, вільним культурним пошуком. У мистецтві розвивалися модернові ірраціональні напрями: футуризм, супрематизм та інші. У літературі панував революційно-пролетарський романтизм, символізм, україномовність. В українській науці продовжувалася розробка українознавчої проблематики, а в освіті - боротьба з неписемністю населення. З 1923 р. розпочалася хвиля українізації, розширювалася сфера вжитку української мови в усіх сферах суспільного життя.

3. Тотальне панування радянської державної ідеології у духовному житті (1930-ті – 1950-ті роки). З кінця 1920-х років у СРСР встановлюється режим особистої влади Й. Сталіна, що призвів до контролю держави над усіма сферами духовного життя народу. 1930-ті роки позначилися хвилею репресій проти представників української інтелігенції, яка набула назви «розстріляне відродження». Особиста свобода творчості людини зазнала обмеження. На зміну творчому пошуку, який панував у культурі 1920-х років, прийшла суворо централізована державницька культурна доктрина з возвеличуванням особи Сталіна. З 1930-х років і до самого розпаду СРСР домінуючою державною доктриною у розвитку культури став соцреалізм.

4. Кінець 1950-тих – перша половина 1980-тих років. Ззовні цей період виглядає найбільш стабільним часом радянської історії, але і він відзначається глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова, політична ситуація у країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за назвою повісті І. Еренбурга «Відлига» (1954 р.), яка дуже точно передала зміст епохи. Це — десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення із забуття багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почалося згортання перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 1950-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи.

Період відносної свободи закінчився наприкінці 1960-х років із приходом до влади Л. Брєжнєва. Дисидентські рухи в Україні поступово придушуються, їх учасники уходять у підпілля, посилювалася русифікаторська політика.

5. Друга половина 1980-х - 1990-ті роки. З другої половини 1980-х років в СРСР почалася політика Перебудови, яка привела до розпаду радянської держави та відновлення незалежності України. У цей період відбувався процес реабілітації українських культурних діячів, репресованих у радянські часи, почався процес відродження національних традицій у культурі, дослідження раніше замовчуваних фактів української історії, широке використання української мови в національній системі освіти, мистецтві, літературі, політичному житті.

У цілому можна сказати, що однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. Держава постійно намагалася використовувати культуру у пропагандуванні пануючих політичних принципів, які протягом ХХ ст. неоднарозово змінювалися. Як наслідок, змінювалася і пануюча культурницька парадигма. У культурі переважала не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку духовності цього буремного століття.

Розвиток освіти і науки України у ХХ ст.Протягом ХХ ст. українська система освіти неодноразово реформувалася та видозмінювалася. Особливо цей процес був характерний для 1920-х – 1950-х років.

У добу національної революції (1917 – 1921 рр.) продовжувала діяти дореволюційна трьохрівнена система освіти, представлена початковими народними училищами, гімназіями та університетами. Проте принципи викладання суттєво змінилися. Був взятий курс на українізацію освіти. Вже у березні 1917 р. зусиллями Товариства шкільної освіти у Києві було засновано першу українську гімназію ім. Т. Г. Шевченка. За прикладом Києва почали працювати українські гімназії у Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові та інших містах. З березня до жовтня 1917 р. в Україні було відкрито 57 середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти. У серпні 1917 р. у Києві розпочав роботу Український народний університет. У його статуті визначалася основна мета діяльності: підготовка нових наукових сил для справи українізації освіти.

Під тиском педагогічної громадськості України, Міністерство освіти Тимчасового уряду змушене було дозволити ввести в усіх народних початкових школах навчання українською мовою, а в учительських семінаріях та інститутах запровадити вивчення української мови, літератури, історії та географії. У вищих навчальних закладах дозволялося відкривати кафедри української мови, літератури, історії та права.

У часи гетьманування П. Скоропадського було здійснено низку заходів з метою подальшої розбудови вищої школи в Україні. Заснований раніше Український народний університет був перетворений на Державний український університет, була створена Українська науково-педагогічна академія, яка повинна була готувати вчителів українознавства для середніх шкіл. Невдовзі після урочистого відкриття у Києві Державного українського університету український університет було засновано у Кам’янець-Подільському. Кафедри українознавства також було відкрито в Харківському і Новоросійському державних університетах. У листопаді 1918 р. почала працювати Українська академія мистецтв.

Великою є заслуга гетьманського уряду у відновленні та подальшому розвитку української науки. 14 листопада було ухвалено закон про заснування Української Академії наук у Києві, затверджено її статут та штат. Метою УАН визначалося поглиблення і поширення наукових дисциплін, збагачення їх на користь народу; сприяння об’єднанню та організації наукової праці в Україні; створення нових науково-дослідних інститутів. На одне з перших місць було поставлено дослідження історії України, а одночасно із цим вивчення літератури, мовознавства, археології, мистецтва. На час гетьманату припадає заснування таких наукових установ, як Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека.

Після встановлення в Україні радянської влади система освіти була корінним чином реформована. Спочатку (з 1919 р.) українські більшовики не мали чіткої освітньої політики, спрямувавши свої зусилля, передусім, на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою, втягнення у революцію і привернення на свою сторону широких мас учительства тощо.

Нову українську систему освіти більшовики намагалися будувати за російським зразком. Беручи за основу «Положення про єдину трудову школу», що діяло в Радянській Росії, вони прийняли у травні 1919 р. «Положення про єдину трудову школу УСРР». «Положення» передбачало: запровадження безоплатного і спільного навчання дітей обох статей з 8-ми років, загальноосвітній і політехнічний характер навчання, заборону релігійного виховання, введення в основу роботи школи продуктивної праці дітей.

Схема шкільної освіти 1920-х – 1930-х років була такою: дошкільні заклади соціального виховання (дитячий садок, дитячий будинок, комуна, колонія) для дітей від 4 до 8 років; єдина трудова школа для дітей від 8 до 15 років; професійні школи (для молоді віком 15-18 років) і вищі навчальні заклади (технікум, інститут). Вся система освіти була тісно пов’язана з виробництвом, учні та студенти постійно проходили практику у відповідних установах та підприємствах.

У 1920 р. в Україні були скасовані університети і реорганізовані в інститути народної освіти. Однією з характерних рис системи освіти України 1920-х, а ще більше 1930-х та подальших років була ліквідація академічної свободи вищої школи.

У травні 1921 р. уряд радянської України видав декрет про ліквідацію неписьменності. До цієї справи було залучено багато вчителів, грамотних людей інших професій, швидкими темпами створювалася мережа пунктів і шкіл ліквідації неписьменності (лікнепів). Ця політика була досить ефективною. До 1927 р. основою писемності оволоділо близько 52 % населення України, а за даними на 1939 р. грамотними було близько 91 % населення.

Якщо період 1920-х років для освіти можна назвати періодом творчих шукань, то 1930-ті роки являли собою період її уніфікації та жорсткого контролю з боку КП(б)У. 1934 року партійною постановою «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР» було встановлено єдину систему освіти: початкова школа (1 - 4 класи), неповна середня школа (5 - 7), середня школа (8 - 10 класи). Така структура початкової та середньої освіти залишалася у майже незмінному вигляді до кінця ХХ ст.

У зв’язку з рішенням союзного уряду Україна повертається до університетів (першим відкрився 1933 року Київський університет). Було знижено статус технікуму до рівня середнього спеціального навчального закладу.

З другої половини 1930-х років радянській уряд взяв курс на русифікацію освітньої системи УРСР. У 1938 році вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей». У цій постанові не було прямих вказівок про якісь особливі привілеї для російської мови, але реалізація цієї постанови на практиці в різних регіонах СРСР призвела до поступового обмеження сфер функціонування місцевих національних мов різних народів СРСР. Процес русифікації посилився з початку 1950-х років. Протягом 1950-х – 1960-х років частка україномовних шкіл у республіці знизилася із 81% (1951 р.) до 64 % (1962 р.). Відповідно кількість російськомовних шкіл зросла у цей період із 17 % до майже 31 %. Особливо цей процес був характерний у великих містах південно-східної та центральної України.

В цілому, можна виділити наступні риси радянської системи освіти, яка проіснувала на території України до початку 1990-х років: всезагальність та обов’язковість середньої дев`ятирічної освіти, її політехнічний характер, тісний зв'язок із практикою, щільний контроль держави над усіма освітніми процесами, пропагандистська спрямованість, широке використання російської мови у середніх та вищих навчальних закладах, особливо у південно-східних областях УРСР.

Наука. Головним осередком наукової діяльності в Україні у ХХ ст. стала Академія наук, створена у часи національної революції (1918 р.). До 1938 р. вона носила назву Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Із затвердженням у лютому 1938 р. нового статуту її було перейменовано на Академію наук УРСР. З 1930 р. в Україні створюється мережа науково-дослідних інститутів (НДІ).

Діяльність ВУАН була суворо підпорядкована державі, яка контролювала усі сфери наукового пошуку. У першу чергу це стосувалося кадрового складу Академії. Партійно-державне керівництво України збільшувало кількість академіків і членів-кореспондентів за рахунок кандидатур, визначених ЦК КП(б)У. У результаті академіками крім таких вчених, як О. Богомолець, М. Вавілов, О. Палладін, Є. Патон, М. Холодний, Д. Яворницький та інші, було обрано також партійних функціонерів: В. Затонського, Г. Кржижанівського, М. Скрипника, О. Шліхтера, суспільствознавців С. Семковського, В. Юринця, М. Яворського, які не мали наукових здібностей, а виконували, в основному, наглядову, бюрократичну функцію. Найбільш важким періодом існування Академії наук в Україні були 1930-ті роки, коли сталінське керівницвто взяло курс на повне підпорядкування науки та наукового пошуку. У результаті політичних процесів проти української науки сотні вчених були позбавлені роботи, близько 250 науковців заарештовані і відправлені на заслання. Офіційно вважалося, що науку звільнено від псевдовчених, а ВУАН очищено від «ворогів народу — агентів фашизму».

Незважаючи на такі надзвичайно важкі умови, розвиток науки не припинився. В Україні вели дослідницьку діяльність багато наукових колективів. Великих успіхів досягли вчені відкритого у 1928 р. у Харкові Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). У 1931–1932 рр. у ньому працював І. Курчатов, тут Л. Ландау написав класичну працю з кінетичної теорії плазми. В 1932 р. група вчених у складі К. Синельникова, О. Лейпунського, А. Вальтера і Г. Латишева вперше у СРСР здійснила штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. Їхні праці засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня. Харків перевторився у головний науковий осередок республіки та не втрачав цього значення до кінця ХХ ст. Особливо науковий пошук пожвавися з 1950-х років, що пояснюється початком «холодной війни» та гонкою озброєнь. Фактично природничі та технічні науки працювали на потребу державної оборони, а вже потім задовольняли потреби простих громадян.

У 1960–70-ті роки провідними напрямками дослідження Академії наук України були фізико-технічний і математичний, хіміко-технологічний та біологічний, а також суспільствознавчий. З метою піднесення рівня регіональної науки у 1970–80-ті роки було створено 6 наукових центрів — Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Харківський, Південний (Одеса) та Північно-Західний. В установах Академії наук збільшувалася чисельність науковців. Так, у 1960 р. їх налічувалося 3,6 тис. чол., то в 1985 р. — 15,3. Кількість працівників з науковими ступенями зросла у 5,5 рази.

На середину 1960-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ (інститутів, наукових лабораторій), кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959–1965 рр. у республіці було створено 73 наукові установи. Всього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол., з них близько 2 тис. мали ступені доктора і майже 20 тис. — кандидата наук. Базовим центром наукових досліджень залишалася республіканська Академія наук. До її складу у 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників.

Треба відзначити надзвичайно високий рівень розвитку технічних та природничих наук в УРСР 1960-х – 1980-х років, який ні в чому не поступався не лише загальнорадянському, але й загальноєвропейському рівню.

Якщо технічні та природничі науки у радянську добу працювали в основному на потребу оборони, то гуманітарні задовольняли потреби державної пропаганди. Головним об`єктом вивчення історичної науки у Україні була історія революційної боротьби робітничого класу, історія КПРС. Філософія займалася трактуванням різних аспектів марксизму та ленінізму. Незважаючи на вузьку ідеологічну роль гуманітарної науки, українськими істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями у 1960–80-ті роки було опубліковано багато цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевський написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема “Коли і як виник Київ”, “Походження Русі”, “К происхождению древнерусских городов”. Нестандартно підходили до вивчення історичного минулого українського народу та його культури історики О. Апанович Я. Дзира, О. Коман, І. Бойко, філософ Є. Пронюк, літературознавці І. Дзюба, Л. Махновець та ін.

Науковими колективами в цей час було видано низку фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не дістали однозначної оцінки наукової громадськості. Серед них варто назвати такі багатотомні праці, як “Історія Української РСР”, “Історія міст і сіл Української РСР”, “Археологія Української РСР”, “Історія українського мистецтва”, “Історія української літератури”, “Словник української мови”, “Українсько-російський словник”. Було випущено також Українську Радянську Енциклопедію та інші.

Українська освіта та наука ХХ ст. зробили великий крок уперед у порівнянні з ХІХ ст. Українці перетворилися в одну з найбільш освічених націй у Європі, а наукові досягнення вітчизняних вчених позитивно вплинули на розвиток світової науки. Проте до початку 1990-х років і освіта і наука в УРСР задовольняли у першу чергу державні інтереси у галузі оборони, пропаганди пануючої комуністичної ідеології.

Література України ХХ ст.Українська література ХХ ст. пройшла досить складний шлях розвитку. У революційні роки зародилася нова генерація українських письменників-символістів, які відкидали реалістичні тенденції української літератури, що домінували у другій половині ХІХ ст. Символісти вважали реалізм найбільшим ворогом літератури, про що було заявлено у першому альманасі символістів «Семафор у майбутнє» (1921–1922 рр.). Вміщені у ньому статті, декларації і художні твори відверто заперечували будь-який розвиток класичних літературних традицій, протестували проти національної специфіки художньої творчості, емоційності та краси мистецтва. Читачам вони пропонували свої твори, художній рівень яких був далеко не рівноцінний. З-поміж представників течії символістів варто зазначити М. Семенка, Г. Шкурупія, Г. Коляду, Д. Бузька, О. Слісаренка, М. Ірчана.

Символізм був однією з головних рис літературного і, у цілому, культурного життя України 1920-х років. Поряд із символізмом, українська література цього періоду відзначається особливим революційно-пролетарським романтизмом, який постав на тлі захоплення ідеями безкласового суспільства та диктатури народних мас. Характерною ознакою цієї романтично-революційної літератури були досить критичне ставлення до класичної літературної спадщини. В Україні найбільш визначними діячами революційно-романтичної та символічної літератури були В. Еллан-Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Нові українські літератори, розквіт творчості яких припав на 1920-ті роки, підкреслювали особливе значення використанню й розвитку української мови, виступали проти насильницької русифікації, активно використовували методи алегорії та абстракції у своїй творчості.

Але не всі українські письменники 1920-х років підтримували ідеї символізму, пролетарського романтизму та революційності. У період новаторського підйому першого пореволюційного десятиріччя, широкого поширення набула школа неокласиків, які прагнули наслідувати традиції мистецтва минулих епох, проголушавали ідею "чистого" мистецтва, позбавленого, наскільки це можливо, суспільно-політичного змісту. До таких письменників неокласиків відносяться М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен.

Характерною рисою літератури 1920-х років була поява літературних гуртків, серед яких «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко) та «Гарт» (В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич). Ці літературні організації були громадськими, а отже формально вільними від державного контролю. З другої половини 1920-х років держава почала створювати підконтрольні їй літературні організації. Це була першою ознакою посилення партійного контролю над літературної творчістю в Україні. У 1927 була створена ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), яка об`єднала лояльних радянській владі літераторів. На противагу ВУСПП діяла ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у гаслі: «Геть від Москви».

Отже, головним рисами розвитку української літератури 1920-х років були відносна свобода творчості літератора, україномовність, присутність двох яскраво виражених тенденцій: символізму, революційності та романтизму з одного боку та тяжіння до повернення основних канонів класичного, "чистого" мистецтва з іншого.

У 1930-х роках сталінське керівництво взяло курс на знищення незалежної літературної творчості. Почалася хвиля репресій проти діячів української культури. Керівники партії вбачали у них носіїв націоналізму, політично небезпечних людей. Апогей репресій прийшовся на 1933–1934 рр. Було заарештовано 240 письменників, багато з яких розстріляно або відправлено до таборів, звідки мало хто повертався; більшість їхніх творів було заборонено. Масові акції звинувачення розпочалися в 1933 р. арештом поета, прозаїка і драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, застрелився М. Хвильовий. За звинуваченнями у причетності до “української військової організації” був ув’язнений Остап Вишня. У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальковського, К. Буревія. Було репресовано галицьких інтелігентів, які, повіривши в українізацію, приїхали в УРСР. Саме через масові репресії українських культурних діячів сталінським тоталітарним режимом, період 1930-х років називають періодом «розстріляного відродження».

У червні 1934 р. була створена Спілка радянських письменників України, яка залишалася головною літературною організацією України до початку 1990-х років. Спілка контролювала творчість окремих митців, не дозволяючи виходити їм за рамки офіційної ідеології. Першим головою Спілки став І. Кулик. У 1930-х роках Спілка почала видавати громадсько-політичні та літературні журнали «Літературна критика» (1938) і «Україна» (1941). Продовжують видаватися «Літературна газета», журнали «Радянська література», «Літературний журнал», «Літературний Донбас», «Театр», «Народна творчість».

У 1960-х роках контроль держави над українською літературою дещо послабнув. Митець отримав можливість творити більш вільно. Протягом 1960-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи “Вир” Г. Тютюнника, “Правда і кривда” М. Стельмаха, “Сестри Річинські” І. Вільде, “Дикий мед” Л. Первомайського. Чутливою до новизни життя, до "потепління" суспільної ситуації у СРСР під час правліня М. Хрущова була українська поезія. Значними поетичними явищами стали збірки “Полудень віку” і “Листи на світанні” А. Малишка, “Ми — свідомість людства” П. Тичини, “Італійські зустрічі” М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Первомайського, І. Муратова та ін.

Атмосфера лібералізації сприяла поверненню у літературу несправедливо забутих та репресованих імен. Було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Велику роботу виконали створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування їх літературної спадщини.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців — шістдесятників. Серед його засновників були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України, загальну лібералізацію радянської державної системи. Інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка “Тиша і грім” (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча «Соняшник» та М. Вінграновського «Атомні прелюди». До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Репресії 1965–1966 рр., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чинити опір неосталінізму.

Друга половина 1960-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З’явилися твори «Лихо з розуму» В. Чорновола — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965–1966 рр.; «Собор у риштованні» — літературно-публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що порушувалися в романі О. Гончара «Собор»; антисталінські статті В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія» і «Серед снігів». У самвидаві публікувались десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів. У Львові в 1970 р. почав виходити “самвидавчий” журнал «Український вісник», який публікував заборонені твори, подавав інформацію про події суспільно-політичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти дисидентів. Головним редактором «Українського вісника» був В. Чорновіл, йому допомагали Я. Кендзьор, М. Косів, О. Антонов та ін. Протягом 1970–1972 рр. вийшло 6 номерів журналу. Поява часопису була важливою подією у дисидентському русі; вона сприяла його організаційній консолідації. Хвиля репресій у 1965–1966 рр. супроводжувалась масштабним ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти “буржуазної ідеології” та “українського буржуазного націоналізму”. Пожорсткішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку таємних постанов, стосовно виправлення “ідеологічних помилок” у роботі деяких журналів (“Вітчизна”, “Жовтень” та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Тривала прихована ідеологічна “чистка” редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю, Академії наук УРСР.

Можна сказати, що українська література другої половини 1960-х – середини 1980-х років розвивалася у двох основних течіях: офіційна література, яка контролювалася радянською державою через Спілку письменників УРСР. До таких «офіційних» українських письменників можна віднести П. Тичину, А. Малишка, М. Стельмаха та інших. Другою течію була опозиційна дисидентська література, яка виступала за загальну лібералізацію радянської системи, свободу творчості митця, вільний розвиток культури українського народу та інших народів СРСР. Представники цієї течії (В. Стутс, В. Симоненко, І. Драч, В. Чорновіл та інші) переслідувалися радянським каральним апаратом та могли популяризувати свою творчість нелегально.

Образотворче мистецтво, театр та кіно. Початок ХХ ст. позначилося боротьбою різних художніх течій і напрямів в образотворчому мистецтві України. Перш за все це боротьбою реалізму та різних течій абстракціонізму (формалізму, футуризму). Протягом революційних років та першого післяреволюційного десятиріччя в українському образотворчому мистецтві переважали авангардні напрями, що було характерним явищем розвитку української культури ХХ ст.

Українські художники, як і письменники, об’єднувалися у творчі групи. Зокрема, «Асоціація революційного мистецтва України», розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського малярства. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до «Об'єднання сучасних художників України». Центром авангардного образотворчого мистецтва став Київський художній інститут, де працював Казимир Малевич, основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур.

З 1930-х років у мистецтві, як і в інших формах культури українського народу став домінувати реалізм, зокрема такий його різновид як соціалістичний реалізм (соцреалізм). Головним завданням мистецтва, з точки зору офіційної державної доктрини, було пропагування комуністичних ідей. Мистецтво соцреалізму справлялося з цим завданням краще, ніж абстракціоністські напрями, бо було більш зрозумілим звичайній радянській людині. В образотворчому мистецтві він орієнтував митця на зображення трудової дійсності радянських людей, «побудову соціалізму». Одним з характерних прикладів соцреалізму в українському живописі ХХ ст. був плакатний живопис. До найбільш відомих діячів українського мистецтва соцреалізму віднесемо таких живописців як О. Шовкуненко (цикл «Одеський суднобудівний завод»), Ф. Кричевського («Мати», «Довбуш»), В. Коровчинського («Селяни»).

Характерною рисою соцреалізму у скульптурі була монументальність та однотипність зображуваних об’єктів. У розвиткові скульптури головний наголос ставився на її пропагандичних, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. На Донбасі добре відомий пам'ятник Артему І. Кавалерідзе. Яскравим прикладом української скульптури 1930-х років став пам’ятник Т. Шевченку роботи М. Манізера встановлений у Харкові у 1935 р. Фактично в 1930-ті роки з`явилися певні канони скульптурного зображення визначних діячів культури України.

Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм — прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм — спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Києві, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель («Держпром») у Харкові, який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Цікавим явищем української радянської архітектури став так званий «сталінській ампір», який набув особливого поширення у другій половині 1940-х – 1950х років. Характерними рисами сталінського ампіру було активне використання архітектурних ордерів, барельєфів з геральдичними композиціями і зображеннями трудящих, широке використання мармуру, бронзи, загальна монументальність композиції.

З 1960-х років почалося масове житлове будівництво в Україні. Було розроблено типові проекти, за якими здійснювалася забудова міст і сіл. З одного боку, це було позитивним явищем, оскільки люди одержували житло, а з іншого — негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 1960–70-х років задовольняла потребу в житлі, однак внаслідок ігнорування принципу неповторності було втрачено національну своєрідність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилися за типовими проектами.

Отже, образотворче мистецтво України ХХ ст.. еволюціонувало від абстракціонізму, який домінував протягом революції та у 1920-ті роки до соцреалізму, який переважав з 1930-х і до кінця 1980х років. Соцреалізм повинен був наочно ілюструвати усі «переваги» радянської державної системи, повинен бути зрозумілим широким народним масам. Масовість, однотипність стали характерними для українського образотворчого мистецтва усієї другої половини ХХ ст.

Театр. До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр — це трупа М. Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже навесні 1917 р. у Києві створилося товариство “Український національний театр”, яке об’єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та обновлювали репертуар. У Києві в 1918 р. було відкрито три театри — Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п’єси українських та зарубіжних драматургів. Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п’єсами “У пущі” Лесі Українки і “Затоплений дзвін” Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії “Цар Едіп” Софокла та поеми “Гайдамаки” Т. Шевченка.

На початку 1930-х років українське театральне мистецтво зазнало великих втрат. У 1933 р. було ліквідовано театр “Березіль”, а його артистів “розкидано” по інших театрах, Леся Курбаса звільнено з театру, позбавлено звання “Народний артист республіки”, заарештовано і відправлено на Соловецькі острови, де було розстріляно в 1937 р.

Станом на 1937 р. в Україні діяли 84 професійних театри — 6 опери та балету, 64 драматичних, 2 музкомедії, 12 юного глядача та 39 робітничо-колгоспних, з них 57 давали вистави українською мовою. Серед них провідне місце займав Київський драматичний театр ім. І. Франка, незмінним керівником якого був Г. Юра. Театр мав великий і різноманітний репертуар української, російської, світової класики. Одним з кращих був колектив Київського театру опери та балету. У його репертуарі широко представлено оперну класику — “Наталка-Полтавка” М. Лисенка за мотивами п’єси І. Котляревського, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Мазепа” та “Євгеній Онєгін” П. Чайковського, “Снігуронька” М. Римського-Корсакова. Великих успіхів досягли Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Запорізький драматичний театр ім. М. Заньковецької, Сумський драматичний театр ім. М. Щепкіна, Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка та ряд інших.

Помітною також була діяльність робітничо-колгоспних театрів, що стало яскравим свідченням широкого зростання українського театрального мистецтва з народом. Після визволення України повертаються з евакуації і відновлюють роботу театри, створюються нові колективи, зокрема 18 у західних областях. На кінець 1940-х років в Україні діяло 96 театрів.

У 1960-х роках відбувалося пожвавлення в національно-культурному житті активізувався інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн. глядачів. Протягом 1958–1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн. на рік.

Кінематограф. Зважаючи на величезне виховне й агітаційне значення кіно, в Україні було здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на його подальший розвиток. У березні 1922 р. було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів. Тоді ж при Наркомосвіті республіки було створено Головний комітет контролю за репертуаром (Головрепертком), а весь кінопрокат об’єднано в Радкіно. На початку своєї роботи кіностудії України мали низький мистецький рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у примітивній формі відтворювала революційні ідеї.

На вищий рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Перший свій фільм “Звенигора” він зняв у 1928 р. Наступні “Арсенал” і “Земля” митець створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у непереможність добра, яке принесла революція. За змістом обидва твори вписуються в ідеологічну схему тієї пори. Фільм “Земля” був неоднозначно сприйнятий критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося загальне захоплення твором на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958), його було визнано і внесено до першого десятка “кращих фільмів усіх часів і народів”. Тим часом Д. Бєдний, М. Горький, Р. Роллан звинувачували О. Довженка у натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету. Але попри такі полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.

Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу — він намагався поєднати у своїх творах ідеологеми, декларовані партією, і своє бачення сучасності. Фільми “Аероград”, “Щорс”, “Мічурін” були популярними і водночас хибували пустоцвітами та необ’єктивністю висвітлення історичних подій. Співець романтики життя і краси опинився в полоні жорстокої реальності, з якої так і не зумів вирватися.

1930-ті роки стали періодом звукового кіно, періодом станов-лення і утвердження українського кіномистецтва. У 1933– 1938 рр. Київська кіностудія “Українфільм” та Одеська випустили 55 фільмів.

Музика також розглядалась як засіб партійної пропаганди. Перевага надавалась творам, у яких провідними були комуністичні ідеї, а з української класики — революційним мотивам. І все ж українська музика зберегла і розвивала кращі національні риси народної музичної творчості та класики, збагачувалась новим ідейним змістом. Створювались пісні й думи про революцію, Червону Армію, з’явилося багато побутових, ліричних, жартівливих та сатиричних пісень. Для багатьох із них властива органічна єдність з народною поетичною співучістю і ліризмом. Визначною подією в музичному житті країни став вихід на сцену в 1940 р. опери “Богдан Хмельницький” М. Вериківського — лірико-психологічної музичної драми, де увагу приділено переважно жанрово-побутовим мотивам.

Кіномистецтво УРСР 1940-1950-х років визначається фронтовою тематикою. Творчим успіхом кінематографістів був вихід на екрани фільмів “Нескорені” за повістю “Батьки і діти” Б. Горбатова — про боротьбу шахтарів Донбасу проти фашистських окупантів, “Зігмунд Колосовський”та ін.

Кіностудіями України 1951 р. було випущено лише 9 фільмів, а в 1956 р. на Київській, Одеській та Ялтинській кіностудіях щорічно знімалося 4–7 фільмів. Позитивну оцінку глядачів дістали “Тривожна молодість” режисерів О. Алова і В. Наумова, “Весна на Зарічній вулиці” Ф. Миронера та М. Хуцієва. Переломною у розвитку українського кіномистецтва стала хрущовська “відлига”, яка дала можливість митцям певною мірою відійти від ідеологічних штампів. Наприкінці 50-х років в Україні щороку виходило на екрани 16–20 кінокартин. Почали працювати студії хронікально-документальних і науково-популярних фільмів. Діячі українського кіно створили низку фільмів, які здобули широку популярність. Серед них “Надзвичайна подія” режисера В. Івченка, “Партизанська іскра” О. Маслюкова та М. Маєвського, “Григорій Сковорода” І. Кавалерідзе та ін.

У 1960–80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів. Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з’їзд якої відбувся в січні 1963 р. Про велику популярність кіно свідчить той факт, що щорічно кінотеатри відвідували в середньому близько 1 млн. глядачів.

Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, О. Фіалка, О. Савченка, Р. Сергієнка, К. Муратової, Л. Бикова. Скарбницю українського кіно поповнили такі талановиті стрічки, як “Тіні забутих предків”, “Камінний хрест”, “Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Криниця для спраглих”, “Соломія Крушельницька”, “Меланхолійний вальс”, “Розпад”, “Поріг”, «В бій ідуть тільки “старики”», «Ати-бати, йшли солдати» та ін.

Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми “Тіні забутих предків” та “Білий птах з чорною ознакою” одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінематографу.

Таким чином, образотворче, театральне та кіномистецтво України ХХ ст. пройшли досить складний шлях розвитку. У дореволюційні роки та у перше післяреволюційне десятиріччя у мистецтві України домінували авангардні, абстракціоністські напрями, за допомогою яких культурні діячі пробували передати свій внутрішній світ, власне ставлення до зображувальної дійсності. Починаючи з 1930-х років мистецтво перебувало на службі державної пропаганди, воно стало більш простим і зрозумілим широким колам населення. Соцрелізм став офіційним та практично єдиним напрямом усіх напрямів мистецтва України до середини 1980-х років.

Головні тенденції розвитку культури України на сучасному етапі. Після проголошення незалежності України у серпні 1991 р. було багато зроблено для відродження історичної пам’яті, повернення народові культурної спадщини попередніх поколінь. Молода українська держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази у галузі культури. Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. «Основ законодавства про культуру». Ця програма розвитку національної культури визначала напрямки розвитку культури, оголошувало право кожного митця творити вільно, не підпорядковуючись офіційній державній доктрині.

Вагомим був внесок інтелігенції у відродження української культури. З ініціативи Спілки письменників України, Народного руху України, Асоціації творчої інтелігенції “Світ культури”, Інституту літератури ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми участі творчих працівників у державотворчому процесі.

Значним кроком до національно-культурного відродження було створення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Комісія веде інвентаризацію цінностей, які різними шляхами опинилися за межами України. Уже на сьогодні з Чехії повернулися архіви О. Олеся і О. Ольжича. До відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли рукописи Б. Антонича, з Німеччини передано колекцію з 82 предметів доби мідного віку, трипільського і скіфського періодів, що були вивезені з України в 1944 р. Повернено частину історико-культурних документів О. Довженка, колекцію мистецьких творів художників М. Андрієнка, Л. Морозової, окремі праці вченого Ю. Січинського тощо.

У 2000 р. у складі Міністерства культури і мистецтв України створено Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. До відання служби віднесено державну експертизу культурних цінностей, повернення викрадених, незаконно вивезених і неповернених творів мистецтва.

Великі зрушення відбулися в культурному житті національних меншин України. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових і культурних центрів, радіо, телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції, створено низку національно-освітніх товариств. Особлива увага приділяється найчисленнішій нацменшині — російській. В Україні діє 2 тис. 399 державних шкіл з російською мовою викладання, 2 млн. 106 тис. учнів, або 31,7 % їх загальної кількості навчаються російською мовою, майже 280 тис. дітей відвідують групи з російською мовою, навчання і виховання в 17,6 тис. дитячих дошкільних закладів, вищу освіту російською мовою здобувають 35 % українських студентів. Сьогодні в нашій країні функціонує 14 російських театрів державного підпорядкування, 440 млн. одиниць, або 55 %, бібліотечного фонду України становлять книги російською мовою, видається 1195 російських газет, або 49,7 % загальної кількості українських періодичних видань.

У 1990-х роках виникають недержавні культурно-мистецькі організації, серед них такі, як асоціація творчої інтелігенції “Світ культури”, громадські об’єднання театр-студія “Арабески”, “Арт-екзистенція”, асоціація “Артгалереї України”, асоціація “Нова музика”, мистецьке об’єднання “Дзига”, Центр міжнародних культурних ініціатив та ін. Громадські культурні організації позбавленні контролю з боку держави, фактично вони перетворилися на альтернативну культуру.

В організації і здійсненні різноманітних за характером культурних програм дедалі більшу роль відіграють благодійні фонди. Крім згаданого українсько-американського фонду “Відродження” створено благодійний фонд “Літературна скарбниця” при Спілці письменників України. Діють також фонди М. Грушевського, Український фонд підтримки культури, “Центр сучасного мистецтва”, “Деметра”, “Мистецьке березілля”, Фонд розвитку історичних досліджень та ін.

Проте, незважаючи на вказані прогресивні явища, які є характерними для розвитку української культури сучасного етапу, необхідно вказати на той факт, що криза культури, яка була характерна для 1980-х років далеко не повністю подолана. Як і раніш, фінансування культурної галузі відбувається за залишковим принципом, багато культурних діячів, які покинули Україну на початку 1990-х років так і не повернулися на Батьківщину, бюрократичний апарат міністерств та відомств України у цілому не сприяє подальшому розвитку її культури.

Характерним явищем української культури сучасного етапу став постмодерн. Постмодерн (або некласична культура) відкидає загальновизнані авторитети в галузі культури, традиції та звичаї, які формувалися в культурі протягом століть. В основі ідеології постмодерну лежить твердження, що митець є вільним у своїй діяльності, на нього не повинні тиснути жодні авторитети. Митець у своїй культурній діяльності повинен орієнтуватися перш за все на власну чуттєвість, власне сприйняття оточуючого світу. Так в Україні створюється альтернативна культура, яке не визнає жодних традицій та класиків. Стали вже звичним альтернативний театр та література, кіно та музика. З`являються багаточисельні субкультури (культура окремих соціальних груп, яка відрізняється від загальнопануючих культурних традицій), особливо вони є популярними в середовищі молоді (панк рухи, хіпі, різні відгалуження роккультури тощо).

 

 

Питання для самоперевірки:

1. Назвіть основні етапи розвитку української культури у ХХ ст.

2. Чим пояснюється новаторській підйом в українській культурі у добу національної революції (1917 - 1921 рр.) та протягом 1920-х років?

3. Охарактеризуйте еволюцію структуру української освіти протягом 1920 1950-х років.

4. Назвіть особливості розвитку науки України ХХ ст.

5. Поясніть термін "розстріляне відродження". Якими були наслідки масових репресій проти представників інтелігенції 1930-хроків для культури України?

6. Чим характеризувалося розвиток образотворчого та театрального мистецтва України у революційну та радянську добу?

7. Що таке постмодернізм?







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 2228. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия