Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Світова та національна культура, їх взаємодія




В этом же 1936 году должна была состояться премьера 4-й Симфонии — произведения значительно более монументального размаха, чем все предыдущие симфонии Шостаковича, сочетающего в себе трагический пафос с гротеском, лирическими и интимными эпизодами, и, возможно, долженствовавшего начать новый, зрелый период в творчестве композитора. Однако Шостакович благоразумно приостановил репетиции Симфонии перед декабрьской премьерой, понимая, что в атмосфере начавшегося в стране государственного террора, когда ежедневно арестовывались представители творческих профессий, исполнение её могло быть воспринято властью как вызов. 4-я Симфония была впервые исполнена только в 1961 году.

В мае 1937 года Шостакович выпустил в свет 5-ю Симфонию — произведение, чей насквозь драматический характер, в отличие от предыдущих трёх «авангардистских» симфоний, внешне «спрятан» в общепринятую симфоническую форму (4 части: с сонатной формой первой части, скерцо, адажио и финалом с внешне триумфальным концом) и другие «классичные» элементы. Своей 5-й Симфонии Шостакович предпослал фразу: «Ответ Советского композитора на справедливую критику Партии». После премьеры сочинения вышла хвалебная статья в «Правде», и за симфонией официально закрепилась слава «образца произведения социалистического реализма в симфонической музыке». Отношения с властью на время наладились, но с этого момента жизнь Шостаковича приобрела двойственный характер.

Находясь в первые месяцы Великой отечественной войны в Ленинграде (вплоть до эвакуации в Куйбышев в октябре), Шостакович начинает работать над 7-й симфонией — «Ленинградской». Симфония была впервые исполнена на сцене Куйбышевского театра оперы и балета 5 марта 1942 года, а 29 марта 1942 года — в Колонном зале московского Дома Союзов. 9 августа 1942 произведение прозвучало в блокадном Ленинграде. Организатором и дирижером выступил дирижер оркестра Ленинградского Радиокомитета Карл Ильич Элиасберг. Исполнение симфонии стало важным событием в жизни сражающегося города и его жителей.

Через год Шостакович пишет 8-ю Симфонию, в которой словно следуя завету Малера о том, что «в симфонии должен быть отображён весь мир», рисует монументальную трагическую фреску происходящего вокруг. В ней как в зеркале видны и ужас российской повседневности с её лицемерием и гигантоманией, и трагедия войны, и заботы обычного человека, и его надежда на лучшие времена.

В 1945 году, после завершения войны, Шостакович пишет 9-ю Симфонию, полную иронии и сатирического гротеска по отношению к окружающей жизни. В этой «лёгкой» на первый взгляд симфонии композитор возвращается к одной из главных тем своего творчества — обличению пошлости. В советской прессе появились статьи недоумённых рецензентов, ожидавших от главного музыкального «соцреалиста» страны громоподобного гимна победе, а вместо этого получивших малогабаритную симфонию «сомнительного» содержания.

1961 году Шостакович осуществляет вторую часть своей «революционной» симфонической дилогии: в «пару» к Одиннадцатой Симфонии «1905 год» пишет Симфонию № 12 «1917 год» — произведение ярко выраженного «изобразительного» характера (и фактически сближающее симфонический жанр с киномузыкой), где, словно красками на холсте, композитор рисует музыкальные картины Петрограда, убежища Ленина на озере.

 

В Четырнадцатой Симфонии (1969) — снова «вокальной», но на сей раз камерной, для двух певцов-солистов и оркестра, состоящего из одних струнных и ударных — Шостакович использует стихи Аполинера, Рильке, Кюхельбекера и Лорки, которые связаны одной темой — смертью (в них повествуется

 

Світова та національна культура, їх взаємодія.

Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як В.Вернадський, А.Швейцер Р.-Дж.Коллінгвуд Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги.

Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.
Світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Перш за все світове значення здобула культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. Своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – національна культура об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-культурний прогрес. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

 







Дата добавления: 2015-04-19; просмотров: 1816. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.006 сек.) русская версия | украинская версия