Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА 40—60-х рр. XIX ст.




В 40-х рр. XIX ст. починається новий етап розвитку української літератури, по­значений дальшою активізацією процесу, його ідейно-художньої диференціації. На­громадження літературного матеріалу й естетично-інтерпретаторських традицій ви­сувало потребу й створювало можливості для більш систематичного й глибокого осмислення здобутків, визначення пер­спектив і шляхів розвитку літератури. Робляться спроби налагодити більш-менш систематичні видання творів, а також пе­ріодики з критико-бібліографічними від­ділами.

На цей час припадає вихід альманахів «Ластівка», «Сніп», «Киевлянин», «Юж-ньш русский зборник» на Східній Україні та перших газет і журналів у Галичині — «Зоря галицька», «Дневник русский», «Вістник», «Новини», «Пчола». Найпоміт­ніший серед цих видань — альманах «Мо­лодик» (1843—1844), який повинен був, за задумом видавця І. Бецького, поєдна­ти літературну Росію з «замечательней-шими украинскими писателями» шляхом публікації різноманітних творів «умствен-ной й художественной деятельности бла-гословенной даровитой Украйни»57 та їх критичних оцінок. Саме в цьому альмана­сі й була опублікована перша широка й по-новому глибока розвідка з історії та сучасного стану української літератури — стаття М. Костомарова «Обзор сочинений, писанннх на малороссийском язьіке». Хоч на статті молодого письменника і вченого позначилися його ідеалістично-романтичні захоплення, але не історично обумовлені вади статті визначають її основний па­фос, що полягає у науковому обгрунту­ванні прав і можливостей дальшого роз­витку самобутньої української літератури.

Костомаров починає огляд від літера­турних пам'яток часів Київської Русі, які

він вважає спільним надбанням братніх народів, простежує літературні явища, що народилися в процесі загального всесло­в'янського культурного відродження, став­лячи таким чином українську літературу в широкий загальноросійський і загально­слов'янський контекст і використовуючи цю обставину для аргументації думки про історичну обумовленість і закономірність ЇГ появи та розвитку, а також — про ха­рактер національної своєрідності процесу.

Говорячи про ідею народності, яка обу­мовила характер розвитку української лі­тератури початку XIX ст., Костомаров за панівною тодішньою традицією зводить цю ідею лише до використання рідної мови і точного відображення народного побуту й психології, яку він до того ж вважав незмінною, що виявляється у від­повідних сталих національних типах і ха­рактерах. На обмеженість такого розумін­ня народності згодом слушно вказував Бєлінський, зауважуючи, що «народність полягає не в наріччі чи мові, якою гово­рить простий народ, а в дусі й характері усього народу»я.

Слід віддати належне першій в україн­ській літературній критиці й науці спробі Костомарова простежитиЦ^літературний процес на Україні як зміну естетичних концепцій та літературних напрямів — це започаткувало застосування історичного принципу, конкретно-історичного підходу до характеристики й оцінки літературних явищ та всього процесу. Звичайно, мета­фізичне розуміння походження і змісту концепцій та напрямів завадило глибоко­му проникненню у суть явищ, але зага­лом не можна відмовити Костомарову у слушності та історичній точності ряду спо­стережень за процесом й окремими його ланками.

" Маяк.— 1842.— Т. 5, № 10.— С„ 27.

я Белинский В. Г. Полное собрание сочине­ний.— Т. 12.— С. 420.

Так, Костомарову вдалося при харак­теристиці творчості Квітки-Основ'яненка слушно виділити деякі особливості його творів, які він прагне шукати у сфері не лише своєрідних формальних мовности­лістичних ознак, айв ідейній./ Дослі­джуючи зв'язок творів з їх життєвою ос­новою, критик аналізує особливості ха­рактерів літературних героїв та їх життє­вих прототипів, історичні умови їх формування. Під цим кутом зору відзна­чаються деякі прорахунки письменника у зображенні характерів, внутрішнього жит­тя героїв і психологічної мотивації їх по­ведінки.

Похвали і зауваження, висловлені на адресу творів Квітки-Основ'яненка, мож­ливо, в найбільшій мірі розкривали ідей­но-естетичний ідеал Костомарова та його уявлення про шляхи розвитку української літератури.

З позицій досить високих естетичних критеріїв Костомаров оцінює творчість Шевченка, де критик бачить не просто найвищу форму мистецької обробки скар­бів народної творчості, а оригінальну творчість у дусі народному, причому на цей раз у поняття народності включається й глибина відтворення внутрішнього жит­тя людини (хоч поки що недостатньо со-ціально й історично диференційованої). Саме з Шевченком він проникливо по­в'язує особливі сподівання на дальший ідейно-естетичний прогрес української лі­тератури.

Костомаров, намагався охопити в своє­му огляді увесь відомий тоді доробок українських письменників, говорячи про ряд творів і літераторів, по суті, перше критичне слово, автакож коригуючи деякі усталені неправильні оцінки. Роблять честь критикові тонкі спостереження над поетикою окремих письменників та особ­ливостями поетичних жанрів, метричної системи віршів тощо. Все це створювало певні критерії й традиції літературної критики, формування якої багато чим завдячує Костомарову.

Позитивні сторони статті вченого мог­ли бути розвинені у подальших літератур­но-критичних матеріалах, які програмував видавець «Молодика», накреслюючи ши­рокі плани популяризації та критичної інтерпретації творів українських (і не тільки українських!) письменників. На

АМВРОСІИ МЕТЛИНСЬКИЙ

жаль, і цим намірам з об'єктивних при­чин не судилося здійснитися, бо того ж 1844 р. вихід альманаху припинився.

Певні заслуги в розвитку теоретичної думки та літературної критики на Україні належать активному учаснику харківської групи романтиків А. Л. Метлинському.

Однією з форм реалізації закликів поета до дальшого літературного розвитку рідної мови було видання збірок творів українських письменників з критичними їх оглядами. У виданому ним «Южному русскому зборнику» (1848) до творів Г. Квітки-Основ'яненка, М. Петренка, М. Макаровського, С. Александрова і са­мого видавця додавався короткий життє­пис з бібліографічними відомостями.

Загальна передмова до альманаху ціка­ва спробами з'ясувати народну основу лі-. тературної мови, роль фольклору у фор­муванні писемної літератури та визначи­ти тематичні сфери і формальні особли­вості літератури. За романтичною традицією, роль фольклору надто пере­більшувалась і оголошувалась ледве не вічною й універсальною запорукою само-

8—289

бутності. Найбільш цінним у передмові була спроба поставити українську літера­туру в контекст всеслов'янської й євро­пейської культури. «Стало понятно всем,— писав Метлинський,— что ничтожнн тол-ки о самобьітности й народности без из-учения частностей й подробностей, й что целое сильно й богато своими частями, а части живут й цветут только при своем целом, й что, уважая европейское просве-щение й питая любовь к человечеству во-обще, не должно, однако, забьівать ни себя самих, ни своего народа, ни семьи, ни родиньї, которьши условливается круг й образ наших действий» 59.

Автор висловлює переконання, що осно­вою літератури повинно бути історичне й сучасне життя народне, зображене рідною мовою. До вивчення цієї обнови він за­кликає патріотичних ентузіастів, подаючи у цьому й особистий приклад своїми збір­ками фольклорних і оригінальних . творів (зокрема, «Байки й прибаютки .Левка Бо-ровиковського» з літературно-критичною передмовою).

Продовжуючи традицію словесників і естетиків Харківського університету, за­початковану І. Срезневським, П. Гулаком-Артемовським і особливо І. Кронебергом, вихованець і викладач цього ж універси­тету Метлинський виступив як автор есте­тичних трактатів та дисертації «Взгляд на историческое развитие теории прозн й поззии». За тодішньою панівною акаде­мічно-офіційною інерцією він розглядає в ідеалістичному дусі проблему природи й призначення мистецтва.

Після Бєлінського, в часи Шевченка, це виглядало вже явним анахронізмом, а в літературній практиці подібних естетич­них постулатів не сповідували ні сам Мет­линський, ні навіть .консервативно настро-єщ письменники.

•^Найвагомішим здобутком естетичної думки й літературної критики дошевчен-ківського періоду був підхід до розуміння справжньої суті народності літератури й проблеми історизму, поступовості літера­турного розвитку. Як писав згодом О. Пи-пін, «ніколи раніше історію не розуміли в такій цілісності й причинному зв'язку ста­рого з новим і минулого з сьогоднішнім...

Вже в цьому недостатньому вигляді істо­ричних і суспільних досліджень, безумов-' но, відбивався процес національної само­свідомості, якій належало розвиватися далі» в0.'

Своєрідні вияви критичної думки місти­лися й у приватних листах письменників. Так, Я. Головацький та І. Вагилевич пе­ріодично інформували своїх кореспонден­тів з Росії та України про літературні по­чинання галичан. Я. Головацький, напри­клад, повідомляв про підготовку статей про І. Котляревського, А. Метлинського, М. Костомарова, Т. Шевченка та рецензії на альманах «Ластівка». Деякі з мате­ріалів були опубліковані у львівських ви­даннях кінця 40-х рр. XIX ст.

Найважливішим наслідком цих студій була винесена з фактичного матеріалу думка про спільність культурного життя слов'янських народів і обох частин полі-тично роз'єднаної України. Ознайомлення з конкретними фактами літературного життя Східної України давало можливість їх зіставлень з явищами літературного відродження Галичини, розширення кола досліджуваних явищ, глибшого проник­нення у зміст, осягнення соціального смислу окремих творів і цілого процесу.

Зрілі роздуми про можливості україн­ської мови, характер літературного роз­витку українського народу містилися у ві­домій промові Я. Головацького на «З'їзді учених руських» (1848)—«Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях». Один із керівників з'їзду М. Устиянович, даючи стислі, але сповнені глибокого змісту ха­рактеристики українських письменників від Котляревського до Шашкевича і Шев­ченка, підкреслював, нф найкращі якості літератури, як це було і в багатьох брат­ніх слов'янських народів, формуються саме на народній основі. Проте, оскільки мова «темного і необразованого» народу не має власних лексичних ресурсів для передачі абстрактних понять, «ідеальних образовань любомудрія», єдиним джере­лом у цьому відношенні повинна бути церковнослов'янська мова.

В принципі, подібні твердження не були ні новими, ні неправильними, якби зна­чення народної основи не применшува-

59 Южньїй русский зборник.— Харьков, 1848 — С. 6—7.

60 Пьтин А. Н. История русской зтнографии.— Спб., 1890.—Т. 1.—С. 27.

 

Діяльність М. І. Костомарова припадає на часи глибоких соціально-економічних і політичних зрушень в історії Росії й України — від поширення у ЗО—40-ві рр. ідей Просвітництва й утопічного соціаліз­му до назрівання революційної ситуації, скасування в 60-ті рр. кріпосного права, періоду буржуазних реформ 60—70-х рр., пов'язаних з розвитком капіталізму, і до посилення реакції у похмурі 80-ті рр. Вод­ночас це була доба реакції на неокласи­цизм XVII—XVIII ст., що породила ро­мантичне світобачення в ідеології і ху-

дожній свідомості, міфологічну школу в історії мистецтва з її теорією символів, виникнення порівняльно-міфологічного під­ходу, зародження історичної та культур­но-історичної шкіл в академічному літера­турознавстві.

В таких умовах і склалися демократич­ні погляди Костомарова, особливо харак­терні для раннього періоду його діяльнос­ті. Велику роль у цьому відіграла сама атмосфера Харківського університету, який у часи навчання в ньому Костомаро­ва був одним із важливих осередків про­паганди просвітительських поглядів і фор­мування нової літературно-естетичної дум­ки, поширення ідей слов'янського єднання. Спілкування з професором загальної істо­рії М. Луніним, П. Гулаком-Артемовсь-ким, І. Срезневським, Г. Квіткою-Основ'я-ненком, А. Метлинським, ознайомлення з фольклорними збірниками М. Максимови­ча, І. Сахарова, І. Срезневського, П. Лу-кашевича, з працею О. Бодянського «О народной поззии славянских племен», з творами українських письменників того часу викликали у молодого М. Костома­рова намір якомога глибше пізнати укра­їнський народ, його звичаї, усну поетичну творчість, його побут та історію, бажання писати українською мовою.

Вивчаючи світову історію, М. Костома­ров приходить до думки: «...отчего зто во всех историях толкуют о вьідающихся го-сударственньїх деятелях, иногда о законах й учреждениях, но как будто пренебрега-ют жизнью народной массн? Беднмй му­жик, земледелец-труженик как будто не существует для истории; отчего история не говорит нам ничего о его бьіте, о его духовной жизни, о его чувствованиях, спо­собе его радостей й печалей? Скоро я пришел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвим летописям

и запискам, айв живом народе»227.

У доповіді «Об отношении русской ис­тории к географии и зтнографии» (1863) Костомаров говорив, що в історичній на­уці обов'язково має бути представлений і народ, оскільки він «вовсе не єсть меха-ническая сила государства, а истинно жи­вая стихия, а государство, наоборот, єсть только форма, сама по себе мертвий орга-

низм, оживляемнй только народними по-буждениями»228.

Керуючись цими настановами, М. Кос­томаров починає вивчати живий фольк­лорний процес (записує зразки народної поезії в селах Харківщини, а пізніше Во­лині, студіює фольклорні збірники). Че­рез народну поезію він хоче дійти до пі­знання глибин народного духу, народного характеру, оскільки фольклор — основне джерело прояву народного життя. Таким чином, інтерес до народних мас як суб'єк­та історії відразу набуває у Костомарова етнографічного характеру. Історія, на його думку, е етнографією минулого, а етногра­фія є історією сучасного.

На відміну від своїх попередників у га­лузі вивчення народного життя (І. Срез­невського, О. Бодянського та ін.) Косто­маров з перших кроків наукової діяль­ності естетичному поглядові на народну поезію й літературу надає суспільно-полі­тичного характеру і шукає у фольклорі й літературі ,,аних для пізнання народу як основного суспільного класу. Він вислов­лює нове розуміння ролі природи і міфа як прояву -"аємничого внутрішнього зв'яз­ку між життям природи і людини. Та ува­га до історико-культурних питань, що була уже в Максимовича, Срезневського, Бодянського і «Руської трійці», стає у Костомарова принципом історичного до­слідження культури. Це яскраво прояви­лося у його другій магістерській дисерта­ції «Об историческом значений русской народной поззии» (1843).

3 ім'ям М. Костомарова в українській літературно-естетичній і літературно-кри­тичній думці зв'язаний початок нового етапу — перехід від емоційно-романтично­го емпіризму 30-х рр. в оцінці художніх явищ до перших систематичних оглядів здобутків української літератури на під­ставі літературної теорії, початок історико-етнографічної школи в літературній критиці. Разом з тим література, за ви­значенням Костомарова, цікавила його «с исторической точки ее значени я». Це наклало відбиток і на весь комплекс літе-

ратурно-естетичних поглядів його як лі­тературного критика і вченого. За уподо­баннями та обсягом наукової спадщини Костомаров виступає насамперед як істо­рик, який дедалі більше у своїй практич­ній діяльності відходить від живого фоль­клорного і літературного процесів. Звер­нення до мовних і літературних питань у 60—80-ті рр. набуває в нього переважно науково-публіцистичного характеру.

З позицій Гердера 23°, який справив ве­ликий вплив на формування фольклорис­тичної (а звідси — значною мірою й літе­ратурознавчої) думки на Україні в ЗО— 40-ві рр., М. Костомаров стверджує, що справжнім вираженням народного духу, «внутрішнього життя» народу є не літе­ратура освіченої верхівки, а народна пое­зія. Народна поезія як «істинна» на про­тивагу літературі класів привілейованих «имеет преимущество перед всеми сочи-нениями; песня внражает чувства не вн-ученнне, движения души не притворнне, понятия не занятьіе. Народ в ней являет-ся таким, каков єсть: песня — истина» 231.

Виходячи з колективного характеру на­родної творчості («Есть другеє столь же важное достоинство народной поззии: ее всеобщность» 232), з того, що будь-яка на­родна поезія починається з міфа і первіс-но злита з релігією («Славянская мифо-логия», 1847), з шеллінгіанського поло­ження про органічний внутрішній зв'язок явищ природи і життя людини, М. Косто­маров у своїх працях «Об историческом значений русской народной поззии» і «Славянской мифологии» намагався з по­зицій об'єктивного ідеалізму довести, що як життя природи, так і «нравственно-ду-ховная природа» людини є формами про­яву життєдіяльності єдиного духу як пер-

вьіе ее материальї» (1874), «История казачества в памятниках южно-русского народного творче-ства» (1880—1883).

230 Серед дослідників народної культури Ко­стомаров виділяв насамперед Гердера: «Перед всеми народами немцьі могут похвалиться своим бессмертньїм Гердером, которьій нанес реши-тельньїй удар прежним мнениям й водрузил на незьіблемом оснований знамя иародности» («Об историческом значений русской народной поз­зии», с. 5).

*" Об историческом значений русской народ­ной поззии / Сочинения Николая Костомарова.— Харьков. 1843.—С. 10.

*ш Там же.

шооснови буття. Відповідно до цього він формулює своє розуміння естетичного від­ношення мистецтва до дійсності: «...соз-нание духовного в телесном й составляет основу всего прекрасного в искусстве» 233.

М. Костомаров вважає, що даром від­чуття історичного життя народу, його «духу» наділений тільки поет. Бог через свого обранця — поета-«пророка»,— що володіє даром поетичного натхнення, від­криває людям найвищу правду. Поет — посередник між людьми і богом. Це була яскраво виражена суто романтична кон­цепція, вплив якої, до речі, відбився на творчості багатьох українських письмен­ників (зокрема, Л. Боровиковського, Т. Шевченка — «Перебендя»).

Зосереджуючи основну увагу на герде-рівських ідеях про історію людства як процес розвитку його духу, не залежного від соціального середовища, М. Костома­ров головним завданням історії, етногра­фії і літератури вважає пізнання націо­нального «духу» українського народу (іноді протиставляючи його, як у статті «Две русские народности», духові іншого народу). М. Костомаров, як і багато ін­ших представників історичної школи, при­ходить до висновку, що чим глибше про­никнення в історію, в найбільш віддалені часи, тим «чистішим» постає народний «дух». Так, суть відношення людини до природи в українській народній поезії можна зрозуміти, тільки сягнувши в часи панування міфологічних поглядів.

У теорії символів Костомарова наявна абсолютизація загальнолюдської природи чуттєвого художнього пізнання та пред­ставлення її як самобутньо українського типу мислення. Це, у свою чергу, стало підставою для визначення ним з ідеаліс­тичних позицій незмінних рис українсько­го національного характеру (вічний «дух» демократизму, примат ідеального над ма­теріальним, релігійність та ін.).

Спроба Костомарова через розкриття природи фольклорних образів-символів пояснити народний характер і світобачен­ню об'єктивно служила утвердженню в ес­тетичній теорії народних критеріїв пре­красного та започатковувала на Україні власне історичну поетику як окрему галузь знання, розвинену пізніше О. Потебнею.

233 Там же.—С. 26.

Важливе місце в літературній теорії Костомарова займає концепція співвідно­шення фольклору і літератури в нові ча­си. У статті «Воспоминание о двух маля­рах» (1861) тогочасний фольклорний про­цес М. Костомаров розглядає як згасання піснетворчості, що, на його думку, є зако­номірним історичним процесом234. На цій підставі Костомаров ставить питання про потребу творчого самооживлення в народі і бачить його розв'язання в продовженні фольклорного процесу професійною літе­ратурою 235.

Це, однак, не означає, що сучасна літе­ратура мусить наслідувати народну пое­зію. Порівнюючи Шевченка з Кольцовим, якого дехто вважав суто народним пое­том, вищим за Шевченка. Костомаров го­ворив: «По их понятию, народний позт єсть тот, кто может удачно изображать народ й заговорить в его тоне. Таков й бьіл Кольцов, в некоторьіх своих произве-дениях он превосходно вьіполнил зту за­дачу... Не таков бнл Шевченко, й не та-кова бьіла его задача. Шевченко не под-ражал народним песням. Шевченко не имел целью ни описнвать своего народа, ни подделнваться к народному тону... Шевченко сказал то, что каждий народ-ньій человек сказал бьі, если б его народ-ное существо смогло возвиситься до спо-собности виразить то, что хранилось на дне его души»23в. Подібний дар, на його думку, не був даний жодному російському поетові, крім Пушкіна 237.

Роблячи у своїй рецензії на «Кобзар» Шевченка (1860) екскурс у період станов­лення нової української літератури, Кос­томаров критикує письменників за підроб­ки під народну поезію та за ідеалізацію мужика. Кажучи, що поезія Шевченка прийшла на зміну народним пісням, він

разом з тим зазначає, що вироблене на­родною думою «не исчезнет, но должно облечься в инии образи й повести к дру-

К., 1967.—

234 Костомаров М. І. Твори : В 2 т. Т. 2.— С. 406—407.

236 Там же.— С. 407.

азв Там же.— С. 405—406.

237 Характерно, що, порівнюючи Пушкіна з Кольцовим, Бєлінський вважав, що поетичний світ останнього був для Пушкіна «надто тісним і малим і тому міг входити тільки як елемент у величезний і безмежний світ пушкінської пое­зії» (Белинский В. Г. Полное собрание сочине-ннй.— Т. 9.— С. 532).

гим явленням в умственной й деятельной жизни народа»ззя. І саме Шевченкові це вдалося зробити найкраще. Така думка М. Костомарова випливала з важливого наукового положення, яке не втратило своєї ваги та істинності й сьогодні: літера­турний твір відрізняється від фольклорно­го закінченістю змісту і форми і є витво­ром окремої особи, а фольклорний ство­рюється і шліфується цілою масою наро­ду, зазнаючи безнастанних змін. Звідси будь-які підробки під народну поезію — явище протиприродне і непродуктивне.

Найвище підносячи твори, в яких, най­повніше відбивається ідейно-національний зміст часу, Костомаров разом з тим за­стерігає від сприйняття творів народної поезії як достовірних документів, за яки­ми тільки і можна судити про стан куль­турно-історичного розвитку народу. Цим він, як і всі романтики, засвідчує розумін­ня ролі художньої фантазії, особистісного моменту: художній твір не є дзеркальне відображення життєвого факту, оскільки дійсність відбивається в ньому крізь при­зму суб'єктивних переживань автора, який до того ж зосереджує свою увагу на най­суттєвіших явищах та ідеях (принцип художнього узагальнення) і малює життя за допомогою властивих тільки йому художніх прийомів, поетичної техніки, стилю.

М. Костомаров відмовляє творам, в яких порушуються ці принципи, в літе­ратурній цінності. Чи не найяскравіше видно це з його оцінки «Чарів» К. Топо­лі. Ставлячи в заслугу авторові правди­вість картин, вихоплених з народного жит­тя, вірність у відображенні звичаїв укра­їнського народу, народність мови, Косто­маров разом з тим фактично вважає п'єсу не літературним твором, а простим описом

того, що бачив автор239, Цей критерій ви­суває Костомаров і пізніше, в кінці 50-х рр., зокрема в рецензії на «Народні оповідання» Марка Вовчка. Високо в ці­лому оцінивши їх (про це мова йтиме далі), він, однак, вважає оповідання пре­красними картинами, які «написани без притягання на искусство», оскільки автор не вичерпав своїх можливостей, щоб «рас-крнть важную сторону народной жизни в

238 Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.—С. 425.

239 Там же.— С. 390.

более общих й знаменательннх ее явле­ннях» 24°.

Хоч у більшості своїх наукових праць (зокрема, статті «Мьісли о федеративном начале в древней Руси», 1861) Костома­ров і протиставляв період давньої укра­їнської літератури новому за ознакою міри їх народності, однак, на відміну від П. Куліша, що, по суті, відкидав усю ста­ру літературу, він бачив проникнення в неї народнопоетичних елементів. Так, у праці «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими на-родньїми преданиями в песнях, сказках й обьічаях» (1871) Костомаров знаходить у Початковому літопису при опису подій включно до смерті Володимира матеріал, взятий безпосередньо з народних усних переказів, оповідань і пісень. Виходячи з цього, вчений застерігає від генералізації відомостей літопису як дійсної історичної правди та бачить у ньому багатий матері­ал для пізнання народного світогляду другої половини XI — початку XII ст.

Особливо яскраво вимога історичного підходу до літературних явищ проявилася в Костомарова при оцінці творчості Г. С. Сковороди. Йдеться про його стат­тю «Слово о Сковороде по поводу рецен-зии на его сочинения в „Русском слове"» (1861), викликану рецензію початкуючого на той час російського письменника В. Крестовського в журналі «Русское сло­во» (1861, № 7) на «Сочинения в стихах й прозе Григория Саввича СковородьІ» (Спб., 1861) 241. Не заперечуючи рецен­зентові в тому, що вірші Сковороди, як на сучасний погляд, дуже недосконалі, Кос­томаров разом з тим говорить про над­звичайну популярність українського філо­софа у свій час та про перехід його творів у народнопоетичну стихію. І звідси ро­бить висновок: «Значение писателя про-шедшего времени измеряется или по зсте-тическому достоинству, или по его влия-нию на свой век, по степени, в какой он вьіражает нравственное состояние окру-

240 Там же.- С. 394, 397.

241 На «Слово о Сковороде» В. Крестовський відповів статтею «Ходатайство г. Костомарова по делам СковородьІ й Срезневского» (Русское слово.— 1861.— № 8), що викликало відповідь Костомарова «Ответ на статью Всеволода Крес-товского «Ходатайство Костомарова за Сково­роду й Срезневского»» (Основа.—1861.—№ 8).

жающей его средьі, по вместимости в нем умственннх требований й вкуса современ-ников» 242. І далі вчений поширює цей по­стулат на всі пам'ятки культури людства, надаючи цим йому статусу наукового ме­тодологічного положення.

Надзвичайно важливою методологічною засадою загальнокультурної та історико-літературної (а також літературної тео­рії) концепції М. Костомарова було пи­тання про мову літератури, яке він у різ­ний час розв'язував не однакової В ціло­му прогресивно-демократичними переко­наннями в цьому питанні відзначаються його виступи як літературного критика і публіциста в 40—50-ті рр., хоча це й не означає, що погляди Костомарова не міс­тили суперечностей, з яких пізніше, в 60-— 80-ті рр., розвинулися думки, великою мі­рою протилежні висловленим у першій половині XIX ст.

Проблему мови Костомаров розглядає не тільки і не стільки в комунікативному, скільки в історичному й естетичному ас­пектах. Це яскраво проявилося уже в його першому літературно-критичному виступі «Обзор сочинений, писанньїх на малорос-сийском язнке» (опублікований в альма­насі ««Молодик» на 1844 год» у 1843 р.). Він вказує на глибоке історичне коріння, з якого бере свій початок українська мо­ва — як мова пізніше історично сформо­ваної окремої «руської» народності. Маю­чи загальнослов'янські витоки, мова укра­їнського народу є не наріччям мови вели­коруської, а явищем самобутнім, з влас­ними граматичними й лексичними ознаками.

Українська мова має свої особливості, тому немало того, що нею можна висло­вити, «нельзя того вьіразить» мовою ро­сійською.) Багата і гармонійна українська мова «способна к развитию литературной образованности». Переклад «Полтави» Пушкіна Є. Гребінкою Костомаров нази­вав сміливою ідеєю, яка робить честь тому, хто першим визнав українську мову придатною для цього.

Навіть пізніше, у 80-ті рр., коли Косто­маров схилився до прийняття концепції літератури «для домашнього вжитку», він не сумнівався в принципі у великих есте-

242 Костомаров М. 1. Твори.— Т. 2,— С. 413,

тичних можливостях української мо­ви 243.

Мова для Костомарова — одна з голов­них ознак народності літератури, оскільки вона в ті часи репрезентувала не освічену верхівку суспільства, а народне світоба­чення, народні звичаї, морально-етичні й естетичні уявлення народу. Проблема на­родності, однак, не вичерпується в нього тільки мовою; умовою її є боротьба проти чужих, іноземних впливів, за національну своєрідність.

Оперуючи у своєму огляді матеріалом української літератури, наявним на 1842 рік, Костомаров критерієм її оцінки вважає правдивість змалювання картин народного побуту і звичаїв, національного характеру. Саме тому поряд із творами Котляревського, Квітки-Основ'яненка і Шевченка він так непропорціонально ба­гато приділяє місця «Чарам» К. Тополі, що відзначаються, на думку критика, правди­вістю побутово-етнографічних сцен.

Вважаючи вершиною нової української літератури творчість Квітки-Основ'яненка, Костомаров бачить її головне достоїнст­во в тому, що в ній «видно не какое-ни-будь подражание чужому, не иностран-нме чуждне идеи, одетне в искаженную форму, не жалкая всеобщность, мнсли, всем известнне, внраженнне образами всем известньши, но истинное изображе-ние своего, родного, со всем отпечатком национального характера» 244.

Огляд Костомарова містить ряд інших^ важливих суджень, які свідчать про за­гальне піднесення теоретичного рівня української літературної критики. Насам­перед, він не тільки оцінює твори з точки зору їх відповідності мовно-етнографічним еталонам, а й перевіряє їх самим життям. Так, твори Котляревського і Квітки-Осно­в'яненка користуються, на його думку, увагою читача за «верное изображение народного бита, живость й естественность характеров» 245.

Костомаров вловлює внутрішній взаємо­зв'язок між обставинами і характерами, вказуючи, що необхідні для творення ха-

243 Вестник Европьі.— 1882.— Февраль.— С. 797, Русская старина.— 1881.— Февраль.— С. 331; Костомаров М. І. Твори.—Т. 2.—С. 378.

214 Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 382— 383.

245 Там же.— С. .382.

рактерів персонажів «описання й сценьї того бмта, в котором действуют они», по­дані в «Марусі» дуже вдало. Разом з тим він звертає увагу на те, що самі характе­ри в «Марусі» окреслені ще слабо («Ха­рактер Василя не ясен й даже не естест-венен...»; «Характери Наума, отца Мару-си, й матери ее тоже не отличаются рез-кими чертами» 246). Думка, що розвинуті характери є неодмінною умовою справді художнього твору, випливає із зауважень Костомарова про «Чари».

Не лишилася не поміченою Костомаро­вим і така типова для просвітительського реалізму особливість творення характерів, як висування на перший план всупереч життєвим обставинам певних рис героя, що йдуть не від життя, а від пріоритету у творі заданої логічної ідеї. Так, Галоч­ка в повісті «Щира любов» виведена не як реальний життєвий характер, а як іде­ал; як і офіцер, вона не завжди натураль­на й у «некоторьіх местах... говорит так, как будто би слушала университетские лекции» 247.

Важливою є думка Костомарова про іс­торизм характерів героїнь Квітки-Основ'­яненка: так, Маруся — «зто малороссиян-ка древнего века, живущая в новом», Івга — практична людина нового часу, а Галочка немовби об'єднує мрійливість Марусі і підсилює волю Івги («Й Маруся, й Ивга суть типьі известннх малороссий-ских лиц с их главньїми побуждениями. Маруся — женщина обьїкновенная, чертьі ее — томность, нежность й слабость... Ивга делается возможною по мере того, как но­вая жизнь заменяет старую: народ стано-вится на вьісшую ступень общественности, следовательно, деятельность будет плодом всех побуждений; Галочка всегда идеал, показнвающий вьісокое нравственное со-вершенство, до какого может довести глу-бокое чувство при здравом состоянии дру­гих способностей» 248.

Тоді як для М. Максимовича критерієм правдивості характеру Мазепи в «Полта­ві» Пушкіна є відповідність його народ-

246 Там же.— С. 386.

247 Там же.— С. 388. Подібне судження висло­вив пізніше Костомаров і щодо ненатуральності листа Івана до Олесі в оповіданні «Козачка» Марка Вовчка, сказавши, що так хіба то мо­жуть писати письменники один до одного.

248 Там же.— С. 387—388.

 

ним (фольклорним) уявленням, Костома­ров наближається до розуміння суспільної суті характеру в художньому творі. Він має бути не розкриттямг наперед заданого автором ідеалу, не рупором його ідей, а складатися об'єктивно в конкретно-істо­ричних обставинах. Про те, що естетичні засади Костомарова-критика були близькі до вимог реалістичного методу, свідчить і його негативне ставлення до сентимен­тальної розчуленості в українських повіс­тях Квітки-Основ'яненка. Цим його повіс­ті, зазначав критик, нагадують романи минулого століття. У багатьох випадках Костомаров пов'язує недоліки в окреслен­ні характерів у творах Квітки з невироб­леністю художньої форми.

У своєму огляді звертається Костомаров і до творчості Т. Шевченка, відзначаючи в авторі «Кобзаря» «необьїкновенное да-рование». У творах поета критик бачить найвищий ступінь народності, яка, однак, полягає не в наслідуванні народнопоетич­них зразків, а в тому, що він підпорядко­вує народну поезію своїм естетичним за­конам, творчо переосмислює її, дає нову форму. Разом з тим конкретного змісту Шевченкових творів Костомаров тут май­же не торкається. Це буде пізніше — в кінці 50-х — на початку 60-х рр., коли творчість великого поета стане предметом спеціального розгляду критика.

Слов'янсько-федералістські й визвольні ідеї Костомарова, що найповніше розви­нулися в часи Кирило-Мефодіївського то­вариства та відбилися в «Книгах буття українського народу»', в умовах миколаїв­ської реакції мали об'єктивно прогресив­ний характер. «М. І. Костомаров,— гово­рить про діяльність вченого в 50—60-ті рр. сучасний дослідник,— по суті, був одним з перших істориків, який у своїх наукових працях критикував експлуататорський лад суспільства, продовжуючи кращі традиції дворян-революціонерів та Кирило-Мефо­діївського товариства» 249.

Саме на цей період припадають най­більш глибокі й правильні оцінки Косто­маровим творчості Т. Шевченка і Марка Вовчка. В автобіографії він зазначає, що в період діяльності Кирило-Мефодіївсько-

249 Пінчук. Ю. А. Визвольна війна 1648— 1654 рр. і возз'єднання України з Росією в оцін­ці М. І. Костомарова//Український історичний

журнал.— 1971.—№ 2.—С. 28.

го товариства часто бачився з Шевченком, захоплювався його творами, з яких багато було ще недрукованих. У «Воспоминании о двух малярах» своє враження від цих творів критик передає так: «Тарас Гри-горьевич прочитал мне свои ненапечатан-нне стихотворения. Меня обдало страхом: впечатление, которое они производили, на-помнило мне Шиллерову балладу «Зана-вешенньїй санский истукан». Я увидел, что муза Шевченко роздирала занесу народ-ной жизни. Й страшно, й сладко, й боль-но, й упоительно бьіло заглянуть туда!!! Поззия всегда идет впереди, всегда реша-ется на смелое дело; по ее следам идут история, наука й практический труд... Тарасова муза прорвала какой-то подзем-ннй заклеп, уже несколько веков запер­тий многими замками, запечатанньїй мно-гими печатями, заснпанньїй землею, на-рочно вспаханною й засеянною, чтобьі скрьіть для потомства даже память о мес-те, где находится подземная пустота» 25°.

Значення Шевченка Костомаров не об­межує рамками української літератури: «Его родина — Малороссия — видела в нем своего народного позта; великоросси-яне й поляки признавали в нем великеє позтическое дарование. Он не бнл позтом тесной, исключительной народности: его поззия приняла более високий полет. Зто бмл позт общерусский, позт народа не малорусского, а вообще русского наро­да...» 251 Цю ж думку Костомаров висло­вив у своєму «Слові над труною Шев­ченка».

Відповідь на те, що забезпечило Шев­ченкові почесне місце серед найбільших поетів слов'янського світу, Костомаров дає у рецензії на «Кобзар» (1860), стат­тях «Воспоминание о двух малярах» (1861), «МалОрусская литература» (1871). У цих матеріалах порушується широке ко­ло питань, однак головною виступає про­блема народності літератури. В них кри­тик не тільки подає інформацію про жит­тя і творчість великого поета, а й нама­гається змалювати його психологічний портрет. Він вважає характер Шевченка типово народним, національним, що склав­ся під впливом конкретних історичних умов. За постаттю Шевченка стоять

404.

Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 403— Там же.— С. 405.

мільйони художників з народу за покли­канням, з яких несправедливі обставини зробили бондарів, двірників, лакеїв та ін­шу панську челядь.

Саме соціальне походження Шевченка стало, на думку Костомарова, вирішаль­ною умовою глибокої народності його творчості. Тоді як твори «панів» і «пани­чів» — попередників Шевченка в українсь­кій літературі — більшою чи меншою мі­рою були віддзеркаленням народного по­буту, Шевченко висловив те, що глибоко лежало на дні душі народу, те, що хотів, але не вмів сказати сам народ. Як народ­ний обранець він стоїть вище кожного окремого представника народу: «Такой позт. как Шевченко, єсть не только живо-писец народного бьіта, не только воспева-тель народного чувства, народних дея-ний — он народний вождь, возбудитель к новой жизни, пророк» 252. Роль і значення Шевченка Костомаров порівнює з подви­гом Прометея, який приніс людям життє­дайний вогонь. Він став першовідкрива­чем правди про багатовікове страждання народу, про тогочасне підневільне його життя, борцем проти кріпосницького ярма, яке викликало в поета особливо велике обурення. Бачити народ вільним було го­ловним помислом Шевченка 253.

Важливою думкою Костомарова, вис­ловленою ще в статті «Воспоминание о двух малярах», була думка про нероз­ривність змісту творчості Шевченка як українського народного поета з літерату­рою російською 254. У статті «Малорусская литература» критик розширює і поглиб­лює цю думку, вона набуває значення ме­тодологічного принципу, суголосного су­часним нашим уявленням про нерозрив­ність національного й інтернаціонального у справді великих творах мистецтва255.

З іменем Шевченка Костомаров пов'я­зує не тільки питання про найвищу міру народності в українській літературі, а й подібно до Чернишевського сам факт ут­вердження її у світі як явища історично

252 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.—К., 1928.—С. 244.

253 Споминки про Шевченка // Т. Шевченко. «Кобзар» з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина.— Прага, 1876.— С. VI—XII.

254 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 91.

256 Там же.—С. 244.

закономірного й оригінального. Характер­но, що в рецензії на «Кобзар» 1860 р. ця проблема набуває в нього виразного су­спільно-політичного забарвлення. Колись поява української книжки викликала зди­вування і застереження: чи слід марнува­ти час на «переряживание в мужицкую свитку й усвоение необразованной речи грубнх плугаторей й свинопасов с гряз-ньіми руками в заплатанньїх чоботах? При зтом, разумеется, забивалось, что грязь на руках зтой черни бьіла земля, которую зти руки заставляли производить хлеб, упитнвающий нравоучителей» 256.

У концепції народності літератури до­сить виразно проявився вплив на Косто­марова просвітительських ідей. Поворот до народної мови в літературі, яка в ста­ре письменство вривалася тільки спонтан­но і спорадично, він зв'язує з «распро-странением просвещения». Однак при «малом количестве образованньїх людей в сравнении со всем народонаселением, ли-шенньїм всяких средств к образованию», відмінність між мовою освічених класів і народу була та є неминучою. Поширення освіти дало можливість побачити живість, простоту і правильність народної мови, її форм, створених «безискусственной при­родою, свободннм течением народной жизни» 257. Суто просвітительською є і те­за про моральність простого народу. Саме Шевченкові судилося ввести в українську літературу незіпсований цивілізацією світ простого народу, «содержащего в себе на-чатки нравственно благородние й ожи-дающего лучших условий»258. Проймаю­чись поезією Шевченка, ми дістаємо на­дію на відродження народних мас. У дусі просвітительського оптимізму Костомаров стверджує: «Народ расширит свой круго-зор сведениями, добнтьіми наукою, а сама наука может заимствовать от народа бо-лее простой й живой способ вьіраже-ния»259. При всій утопічності цих споді­вань така думка критика була прогресив­ною.

До появи І. Франка, який дав досі не перевершений ніким за глибиною і діалек-

254 Костомаров М. 1. Твори.—Т. 2.—С. 421.

257 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 241.

258 Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 428

259 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 241.

т Костомаров М. .

тичною складністю аналіз творчості Шев­ченка, сказане М. Костомаровим про ве­ликого українського поета слід поставити за проникливістю й актуальністю на пер­ше місце у тогочасній літературно-критич­ній думці. Це не означає, однак, що на судженні Костомарова про Шевченка не позначилися риси буржуазного лібераліз­му і політичної поміркованості. Зокрема, він не бачить ідейно-художньої еволюції у творчості Шевченка та вважає, що ос­танні роки талант поета почав слабнути, що Шевченко був у житті й творчості тільки поетом і ніколи не мріяв про полі­тичну самостійність українського народу.

У рецензії на «Кобзар» Костомаров у зв'язку з творчістю Шевченка порушив питання про естетичну природу комічного. Цілком слушно він вказував, що гумор І. Котляревського аж ніяк не можна зво­дити до пародіювання Вергілія; сміх Кот­ляревського відіграв роль конструктивно­го, освіжаючого елемента в українській літературі. Великий вплив народна худож­ня стихія мала на творчість М. Гоголя. Це, на думку Костомарова, видно не стільки у творах на українську тему, скі­льки в тих, що торкаються побуту вели­корусів («Мертві душі», «Ревізор», «Ши­нель», «Невський проспект»). «Зтот ко-мизм, из-под которого автор не изьемлет й себя наравне с другими, комизм, спо-собннй рассмешить задумчивую натуру й заставить задуматься й загрустить весе­лую. Смех над горем й печаль над весе-льем — зто чертьі малороссийского взгля-да на жизнь» 26°. Не можна не відзначити, що подібне розуміння ідейно-естетичної функції сміху у Гогойя в останній час склалося й у радянському літературознав­стві (М. Бахтін, Л. Жаравіна, І. Карта-шова, В. Казарін та ін.).

50—60-ті рр. у творчій діяльності Кос­томарова були досить плідними. Він ви­ступає в «Основі» (хоч і досить рідко) як літературний критик, історик і публіцист, розвиває свою ідею федералістського на­чала в історії слов'янських народів («Мьісли о федеративном начале в древ-ней Руси»). Лишаючись у цілому на де­мократичних позиціях, Костомаров живо цікавиться питаннями розвитку літерату­ри, народної освіти і шкільного вихован-

ня, організацією недільних шкіл та про­світницької роботи на селі. У статті «Мнс-ли южнорусса» (1862) Костомаров, розви­ваючи ідею слов'янського федералізму, сформульовану в «Книгах буття українсь­кого народу», знову висуває питання про відновлення в межах федерації самобут­ніх рис внутрішнього життя народів, зок­рема забезпечення права національних мов на вільний розвиток261.

Виступи Костомарова з питань історії, культури, мови і літератури мали позитив­ний вплив на вироблення національно-культурної програми журналу «Осно­ва» 2б2. Послідовно наголошуючи на кров­них зв'язках українського народу з росій­ським, позитивно оцінюючи возз'єднання України з Росією, вказуючи на плідність культурного співробітництва двох братніх народів, Костомаров у цих виступах наполегливо відстоює ідею вільного на­ціонально-культурного розвитку україн­ського народу. Так, наприклад, в одному з листів до А. Д. Блудової він писав: «В политическом отношении всякое со сто­рони великоруссов заявление покушения на прекращение развития литературного движения южнорусского язнка вредно бу-дет отзьіваться у других славянских на-родов. А мн должньї работать для буду-щего соединения славянских племен».

Актуальним питанням національно-куль­турного розвитку присвячені й такі поле­мічні виступи М. Костомарова, як «Ответ на вьіходки газети «Сгаз» й журнала «Кеуие Сопіетрогаіпе»» (1861), «Правда полякам о Руси: по поводу статьи в «Ке-уие Сопіетрогаіпе»» (1861), «Правда москвичам о Руси» (1861), «Мьісли южно­русса» (1862), «О преподавании на на-родном язьіке в Южной Руси» (1863), «О некоторьіх фонетических й граммати-ческих особенностях южнорусского (ма-лорусского) язнка, несходньїх с велико-русским й польским» (1863).

В цілому, ці виступи Костомарова мали прогресивний характер, оскільки спрямо­вувались проти реакційної політики ро-

260 Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 426.

261 Див. листи М. Костомарова 1859—1870 рр. до О. Котляревського: Україна.— 1929.— № 10—11.

ж Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50— 60-х років XIX ст.— К., 1959.

263 Україна.— 1926.—№ 5.— С. 84.

СІЙСЬКИХ 1 ПОЛЬСЬКИХ ШОВІНІСТИЧНИХ КІЛ,

що відмовляли українському народові в праві на національний розвиток264. Вони багато в чому були суголосні статтям М. Чернишевського «Національна безтакт­ність» і «Національна безтолковість». Ра­зом з тим у них відчувається вплив на Костомарова релігійного світогляду (по­треба вивчення в школі священної і цер­ковної історії, повчань отців церкви, ви­ховання учнів у дусі християнської мора­лі), ліберально-буржуазних переконань і політичного консерватизму (підтримка ре­форми 1861 р., виступи проти матеріаліс­тичної філософії, твердження про «від­рубний» характер українського народу по­рівняно з російським, що проявилося у статті «Две русские народности», про ре­лігійний характер української народної поезії тощо).

З літературно-критичних виступів Кос­томарова цього періоду найбільшу увагу привертає рецензія на російський пере­клад «Народних оповідань» Марка Вовч­ка, надрукована в «Современнике» в 1859 р. Відмітною позитивною рисою опо­відань з народного життя Костомаров вважає натуральність, непідробну правди­вість сцен, в яких є щось від манери ан­тичних авторів: «Все непринужденно, все естественно: зто речь народа, но рассказ-чика-народа, не описанная со слов хотя народного человека», який спеціально це робив, «а подмеченная й подслушанная в то время, когда она виражалась неволь-но, не напоказ»265. Критик ставить в за­слугу авторові оповідань показ тяжкого життя народу в кріпосницькій неволі («Та­ким образом, «Народні оповідання» вн-ступают с голосом правдьі й человеколю-бия за слабнх й беззащитнмх»266).

Разом з тим Костомаров (з цензурних міркувань не називаючи кріпаччини) ро­бить зауваження Марку Вовчку, що її твори показують тільки окремі випадки з життя селян-кріпаків, «а не представляют изображение народного бьгга в постоян-ньіх условиях означенного вопроса»267. «Народні оповідання», на його думку, «не

264 Див. детально про це: Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50—60-х років XIX ст.

Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 394.

ж Там же.— С. 395.

267 Там же.—С. 396.

коснулись таких сторон зтого предмета (тобто кріпацтва.— М. Я.), которьіе бн ви-текали из его сущности, бьіл бн необхо-димьіми й постоянньши его признаками й тем показьівали неприложимость самого принципе (кріпосництва.— М. Я.) к по-требностям настоящего времени й несов-местимость его как с пользою владельцев, так й с благоденствием земледельческого класса». Однак далі критик виразно пере­водить питання з соціального аспекту ба­чення у площину суто національну, .натя­каючи на принцип демократизму, яким з давніх-давен начебто керувався україн­ський народ268.

Цю досить сувору критику на адресу Марка Вовчка (Костомаров до того ж вважає «Народні оповідання» картинами, що «написань! без притязания на искус-ство») він пом'якшує тезою про свободу творчості письменника і радить їй не зу­пинятися на досягнутому, оскільки худож­нім творам не годиться служити для роз­ваги від неробства, а бути «внражением задушевних мислей современного обще-ства, возбуждать в нас плодоносньїе думн, чистьіе чувства й жажду деятель-ности на добро ближним...»269. Роль су­часного письменника — це роль пророка (тут явне співвіднесення ролі художника з творчою діяльністю Шевченка), який розкривав би «вековне раньї, замазанньїе лицемерием й беспечностью» та вказу­вав би «на животворную купель исцеле-ния» 27°.

В період реакції 70—80-х рр., зокрема появи Енського акту 1876 р., суспільне культурна позиція Костомарова відчутно міняється. Він починає схилятися до дум­ки, що українська мова придатна для від­творення в літературі тільки селянського побуту; для створення «злементарннх на-учннх книг» для самоосвіти народу. Хоч деякі дослідники і пояснюють цю позицію Костомарова тактичними міркуваннями271, внаслідок яких вів змушений був приєд­натися до концепції літератури «для до­машнього вжитку» І. Аксакова, вона зрештою була для нього закономірною.

2Ю Там же.

269 Там же.

270 Там же.

271 Радянське № 12.-С. 26—32.

віддільне так

літературознавство.— 1970.—

Концепція літератури «для домашнього вжитку», прихильником якої виступив у 70-ті рр. М. Костомаров, пов'язана з ево­люцією його суспільно-політичних погля­дів, що почалася з 60-х рр. XIX ст. і гене-тично випливала з його розуміння народ­ності української літератури як вияву її простонародності, відриву нової україн­ської літератури від давньої і продов­ження літературою народної словесності на більш високому рівні. Це питання не­віддільне також від погляду М. Костома­рова на історичну долю української мови, що, зокрема, можна простежити у таких його статтях: «Мьісли южнорусса» (1862), «О преподавании на народном язьіке в Южной Руси» (1863), «Ответ „Москов-ским ведомостям"» (1863), «Украинский сепаратизм» (написана в 1864 р.), «Ответ г. малороссу-вольшцу» (1864), «Ответ ма-лоруссу-вольїнцу» (1864), «Обьяснение» («Голос», 1867), «Малорусская литерату-ра» (1871), «Малорусское слово» (1881), «По вопросу о малорусском слове» (1881), «Еще по поводу малорусского слова» (1882), «Украинофильство» (1881), «Зада-чи украинофильства. «Луна». Украинский альманах на 1881 год. Киев, 1881» (1882), «По поводу статьи г. де-Пуле об украино-фильстве» (1882).

Ще в 1862 р. у статті «Мьісли южно­русса» М. Костомаров ставить питання: «Что отраднее: видеть ли народ в неве-жестве, сохраняющим свою народность, или образованньїм, но потерявшим зту на­родность? Конечно, при таком виборе, придется пожертвовать народностью». І далі: «Но для чего же приносить беспо-лезную жертву, когда можно совместить й то й другое, когда зто будет й нрав-ственно-справедливо?» 272 Отже, М. Косто­маров шукає якийсь компромісний шлях. Протягом двадцяти років це був шлях своєрідного політичного і національно-культурного компромісу, який привів М. Костомарова, по суті, до обмеження освіти народу мало чи не самим «священ­ним писанням».

Констатуючи у статті «Мьісли южнорус­са» (хоч і в завуальованій формі) фактич­ну нерівність і нерівноправність народів Росії, М. Костомаров бажане хоче при-

т Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.—С. 137.

йняти за істинне і ставить питання: «За-чем же народу желать отторгаться от го-сударства, когда зто государство его удов-летворяет? Ведь без власти обшеству су-ществовать нельзя...» (с. 139). І далі він фактично вдається до підміни понять. Цілком справедливо наголошуючи на спільності історичного походження укра­їнського і російського народів, на їх ду­ховній і культурній спорідненості, він го­ворить не про єдність' суспільних інтере­сів двох братніх народів, а про відданість українців «своєму царю» і Російській дес­потичній державі273. Навіть думку про на­ціональне самовизначення українського народу він слідом за царськими чиновни­ками називає «жалкою й несбиточною мечтою».

Постійно боячись звинувачень в україн­ському сепаратизмі, М. Костомаров про­тягом двадцяти років при першій-ліпшій нагоді відхрещується від нього аж до то­го, що у статті «Украинский сепаратизм», що була подана до цензури 20 січня 1864 р. і заборонена нею 20 лютого то­го ж року, твердить, нібито українці вза­галі не мають певно визначеної території, а власне «Малороссией назнвается только Полтавская й Черниговская губернии» (с. 196), що українофіли не мають ніяко­го відношення до антиурядового соціаліс­тичного і терористичного таборів (с. 279). Кидаючи погляд в історичне минуле, Кос­томаров русифікацію та полонізацію укра­їнського дворянства, відмову його від рід­ної мови і культури пояснює не політич­ними міркуваннями, а тим, що вони не могли. «удержаться против сильї вьісшей культури й образованности» (с. 291). Тор­каючись бажання царського уряду «сде-лать наш общий русский язьік литерату-рьі й образованного общества єдиним язьі-ком народа на всем пространстве импе-рии», він відповідає: «Такое желание раз-деляем й мн, й не можем не разделять его, так как сами с детства говорили й думали на зтом язьїкє. Но мьі хотим, что-бн зто желание осуществилось прочно й действительно, а не призрачно» (курсив наш.— М. Я., с. 270). Костомаров засте­рігає, що перехід на російську меву має вестися без насильства і примусу, оскіль-

"3 Костомаров Н. Задачи украинофильства // Луна: Украинский альманах на 1881 год.— Киев, 1881; Вестник Евроїш.— 1882.— Т. 1, кн. 2.

ки це «не будет самьім прямнм й успеш-ньш путем к данной цели», бо ж нікому, звичайно, «нежелательно, чтоб из мало-русского наречия вмшло что-нибудь похо-жее на раскол» (с. 270), бо «подвластннй Русской империи иноплеменник, по отно-шению к государству, должен бьіть преж-де всего русским» (с. 220).

Фактичну нерівноправність українського народу і його мови як результат колоні­альної політики царського уряду Косто­маров пояснює бідністю і нерозвинутістю української мови як простонародної. Смішно було б, говорить він, коли б хтось переклав цією мовою «Космос» Гумбольд-та або «Римську історію» Моммзена (див. с. 137—138). Українською мовою можливі нині тільки елементарні знання для наро­ду, якими, крім букварів, є: «Краткая свя­щенная й церковная история, катехизис, отрьівки из поучений святнх отцов церк­ви, из житий любимих народом святих, й обьяснение богослужения... Народ южно-русский способен с любовью принимать образование, если оно ему будет даваться в православно-христианском духе» (с. 138). Усе це слід давати трудящим масам «вместо повестей, комедий, стихов». Істо­рія ж у плані початкового навчання як наука, що потребує попередніх знань, не потрібна народові.

Зауважимо, що це писалося ще в 1862 р. («Мисли южнорусса»). Костомаров дале­кий від думки, щоб зробити «из наречия (української мови.— М. Я.) особнй лите-ратурний язик» (с. 199). Отже, україн­ська мова має значення тільки для про­столюду, саме тому початкову освіту слід . проводити не російською, а українською мовою як більш зрозумілою для '•елян. Що ж до університетів, гімназій, семіна­рій, то ніхто й помишляти не може про заміну там книжної російської мови укра­їнською. Тим паче, що викладання почат­кових знань серед народу українською мовою «станет только содействовать усвое-нию общего русского язьїка в сельском населений» (с. 270).

Таким чином, об'єктивно виходить, що рідна мова становить головну перешкоду на шляху до вищої культури, якщо ж на­род хоче оволодіти цією культурою, він мусить відмовитися від своєї мови. Без зв'язку з викладеними ідеями Костомаро­ва концепція літератури «для домашнього

вжитку» .справді скидається мало чи не на тактичний хід на оборону української лі­тератури. Як же розвивалась ця концеп­ція історично?

Уже в 1862 р.274 Костомаров починає протиставляти літературу як річ мало­корисну народній освіті. Цю ж думку він розвиває в статті «Ответ „Московским ведомостям"»: «Сознаюсь, что я мало со-чувствую писательству повестей й песно-пений на южнорусском язнке; если зтого язьїка литература где-нибудь вполне за­конна й стоит на практической почве, то в таких только сочинениях, которне пред-назначаются для того, чтобьі легчайшим й самим естественннм путем провести в народ знание й просвещение» (с. 160). От­же, тут література позбавляється головної своєї функції — пізнання життя суспіль­ства, ідеологічного й естетичного впливу на народ. Ці негації Костомаров поширює й на українських письменників. Якщо у статті «Обзор сочинений, писаннмх на малороссийском язике» про «Енеїду» ска­зано, що вона цінна як правильна кар­тина українського побуту, як перший твір народною мовою; це — дорогоцінний твір, і ми бачимо в ньому такі достоїнства, які були приховані від тогочасних читачів, що мова «Енеїди» — правильна, блискуча, на­родна у найвищій мірі і лишиться найкра­щим пам'ятником (с. 44), то в статті «Ма-лорусская литература» Костомаров успіх «Енеїди» пояснює уже тільки тим, що І. Котляревський знайшов у малоруській натурі так багато гумористичного, що, ви­вівши його на світ, розважив публіку.

У першій статті Г. Квітці-Основ'яненку відводиться «честь создания малороссий-ской литературн» (с. 45); Квітка — «от-личннй писатель... в глазах образованной публики» (с. 44); його твори відзначають­ся жвавістю і натуральністю характерів, в нього є свій тон, свій погляд на дій­сність, письменник сприймає передане йому народом і повертає йому «от него взятое полньїм й сознательним, неправиль­ним отривистим частинам сообщает цель-ность» (с. 46),. Література, яка має такі твори, як у Квітки, «не может бить ни-чтожною» (с. 45). А ось узагальнююча оцінка зі статті «Малорусская литерату-

274 Костомаров Н. Й. Мисли южнорусса// Основа.—1862.—С. V.

ра»: «Сам Квитка, с его уменьем воспро-изводить народную жизнь, не шел далее простого изображения. Внраженньїе им чувства й воззрения народа ограничивают-ся тем, что действительно можно бнло та-лантливому наблюдателю подметить во внешнем проявлений народа й только» (с. 243). Вже говорилося, яку високу оцін­ку Костомаров давав Т. Шевченкові ра­ніше (зокрема, в рецензії на «Кобзар» 1860 р.), ставлячи його поряд з Пушкіним і Міцкевичем і називаючи «первоклассньгм позтом славянского мира». Тим часом у статті «Малорусская литература» підкрес­люється, що Шевченко у художніх при­йомах поступається перед ними (хоч в ідейному відношенні, у природності й простоті перевершує їх).

Внаслідок такої переоцінки Костомаров приходить до думки, що вся нова україн­ська література (кінчаючи І. Нечуєм-Ле-вицьким) простонародна, мужицька. У статті «Задачи украинофильства» він намагається розв'язати, які завдання і який шлях мають бути в української лі­тератури, коли нині українська мова живе тільки серед простого народу, що стоїть на низькому щаблі розвитку, а «интелли-гентнне классьі давно отрезались от сво-ей народности». І дає відповідь: «Наша малорусская литература єсть исключи-тельно мужицкая, так как й народа мало-русского, кроме мужиков, почти, можно сказать, не осталось. А потому зта литера­тура должна касаться только мужицкого круга» (с. 295—296).

У статті «Малорусская литература», не­правомірно підвівши усю нову українську літературу (до 1871 р.) під «изобразитель-но-зтнографическое направление», Косто­маров констатував, що воно вичерпалось, виявилося надто вузьким — «простонарод­ная жизнь, представлявшаяся прежде об-ладающею несметньш богатством для ли-"тературьі, с зтой точки зрения, являлась, напротив, очень скудною: в ней не видно бьіло движения...» (с. 245).

Костомаров заперечує позитивну роль літератури у розвитку мови, осуджуючи у статті «Задачи украинофильства» не­ологізми, що зустрічаються в «Луні» (до речі, більшість цих «кованих» слів уві­йшла сьогодні в основний словниковий склад української літературної мови). Так само, на його думку, не слід перекладати

українською мовою Байронів та Міцкеви-чів, бо їх твори не відповідають розумо­вому розвитку народу, а сама українська мова ще непридатна для таких перекла­дів (які, до речі, збагачують її також). І тут, власне, Костомаров не сказав уже нічого нового порівняно з тими часами, коли закликав творити українську про­стонародну літературу. Але і тоді він не бачив у народному житті соціальних про­цесів розвитку, які нуртували у його гли­бині і щораз поривалися назовні з-під спокійного етнографічного плину буття (таким воно йому бачилося), не відчував назрівання і соціальної революції.

Виходило, отже, що доля української літератури вирішена самою історією — їй судилося ще якийсь час животіти для за­доволення потреб плебсу, а потім, слід гадати, як і мові, зникнути, зживши саму себе. Таким чином, «если малорусскому писательству предоставится полная сво­бода, от зтого не произойдет никакой пре-градьі распространению русского язьїка между малоруссами», бо освічений клас, який займається літературою, буде писа­ти російською мовою. І далі: «Если же обок русского язьїка будет оставаться й литературно развиваться малорусская ли­тература, то, принося свою местную поль-зу, она без ущерба русской литературе будет существовать для домашнего оби-хода, как внразился когда-то о ней один из славянофильских органов, еще в шести-десятьіх годах текущего столетия» (с. 271).

Було б, однак, антиісторичне розгляда­ти усю діяльність Костомарова 60— 80-х рр. як поспіль хибну чи реакційну. У згаданих і не згаданих тут працях цього періоду Костомаров підносив свій голос проти національних утисків україн­ського народу, його мови і культури, нази­вав Емський акт «варварським зако­ном» 275, із загальнодемократичних позицій стверджував кревність зв'язків українсько­го народу з російським, боровся проти пе­реслідувань української культури польсь­кою шляхтою. Він справедливо вказував на роль російської мови як історично більш розвиненої в міжнаціональному спілкуван­ні народів Росії, на багатство і високий

276 Лист М. Костомарова до М. Драгоманова від 8 січня 1877 р. // Драгомапов М. Микола Іва­нович'Костомаров.— Львів, 1901,— С. 28.

рівень російської літератури. Безумовну рацію мав Костомаров (стаття «Малорус-ская литература») і в констатації кризи етнографічного побутописання в україн­ській літературі, хоч і не зумів побачити реальних шляхів виходу з цієї кризи.

Хоч у статті «П. А. Кулиш й его по-следняя литературная деятельность» («Киевская старина», 1883) Костомаров знову повторює тезу про простонародну українську літературу, він разом з тим підтримує намагання галицьких українців розвинути українську мову до рівня «культурної мови», здатної забезпечити потреби літератури. Розглядаючи нові вір­ші П. Куліша, Костомаров називає їх важкими і радить писати вже краще про­зу. Спиняється він, зокрема, на вірші «Гимн единой царице», присвяченому Ка­терині II. Він рішуче заперечує спробу Куліша зняти з цариці назву «голодна вовчиця» та представити її як мудру пра­вительку, яка, на думку Куліша, «вбила змію за порогами». Зруйнування Запорізь­кої Січі, говорить Костомаров, спричини­лося до того, що запорізькі степи були віддані «в добьічу вельможам, любимцам счастья й временщикам!», а простий народ був відданий у рабство. І далі запитує: «Зто ли прославляемая Кулишом культу­ра?» Виступає Костомаров і проти накле­пу на Шевченка («мужицкие, полупья-ньіе... воззрения Шевченко на царствова-ние ЕкатериньІ II»), кажучи, що думка Шевченка про Катерину II ближча до істини, ніж Кулішева.







Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 802. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.165 сек.) русская версия | украинская версия