Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Варіанти української літературної мови




1. На які категорії поділяють персонал підприємства?

2. Як розрахувати планову чисельність основних та допоміжних робітників, службовців?

3. Дайте визначення поняттю «заробітна плата».

4. Назвіть форми і системи оплати праці.

5. Що характеризує тарифна ставка та відрядна розцінка?

6. Які відрахування від фонду оплати праці здійснює підприємство та які суми утримуються із заробітної плати працівника?

 

 

Предмет, завдання, значення курсу історії україн­ської літературної мови. Зв’язок курсу з іншими на­уковими й навчальними дисциплінами.

Предметом курсу історії української літературної мови (далі – ІУЛМ) є вивчення загального історичного розвитку самої літературної мови українського народу (її норм, стилів, словників, семантики, граматичної будови і стилістичних засобів) в її взаємодії з українською загальнонародною мовою, з її місцевими та соціальними діалектами й у зв’язку з розвитком інших мов. У курс історії української літературної мови включаються також питання історії письма, лексикографії, граматики і правопису, нерозривно поєднані з еволюцією української літературної мови, утворенням і усталенням її норм Значення курсу історії української літературної мови полягає в тому, що разом з курсом історичної граматики, історичної діалектології й відповідними спецкурсами він відтворює картину історії української мови загалом. Курс ІУЛМ зв’язаний з багатьма дисциплінами. Так, аналіз мови

будь-якої літературної пам’ятки ґрунтується на фактах історичної граматики (існування в народному мовленні певних фонетичних чи граматичних форм тощо). Безпосередні факти як для ІУЛМ, так і для історичної граматики дають сучасні українські діалекти (українська діалектологія), а результати історичного розвитку української мови відбиті в її сучасному стані (курс сучасної української літературної мови).

Зміст термінів народна (етнічна) мова, літературна мова, писемна мова, писемно-літературна мова, книжна мова. Розмежування понять літературна мова, мова художньої літератури, загальнонародна мова, діалект­на мова.

Літературна мова – надддіалектна форма існування мови, яка характеризується відшліфованістю (вибором кращих взірців і їх затвердженням), тенденцією до регламентації (нормативністю), поліфункціональністю, стилістичною диференціацією. За культурним і соціальним статусом літературна мова протиставляється територіальним і соціальним діалектам, різним формам розмовно-побутового койне й просторіччю. Літературна мова здебільшого кодифікована, тобто має закріплені (насамперед в словниках і граматиках) норми. Має усну і писемну форми.

Літературна мова відрізняється від розмовного мовлення порівняно більшою стабільністю, складністю будови, повнотою висловлення думки, підготовленістю, організованістю, ретельним добором лексики, складнішим і більш чітким граматичним оформленням.

Мова як система (народна або етнічна мова) поділяється на дві частини: літературну іпозалітературну (територіальні й соціальні діалекти, сленг тощо). Літературна мова – стилістично диференційована. На сучасному етапі виділяють такі стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, конфесійний, художній, розмовно-побутовий та інші. Мова художньої літератури є частиною літературної мови.

Книжна мова – це мова, яку використовували при написанні книг. Навіть у наш час ніхто не розмовляє так, як пише. Термін “книжна мова” можна використовувати як синонім до термінів “літературна мова”, “писемна мова”, “писемно-літературна мова” при аналізі ІУЛМ від початку існування до кінця ХYIII ст., оскільки донині зібрано дуже мало відомостей про усну форму літературної мови тих часів. У наш час термін книжна мова зазвичай уживається в значенні“писемний варіант літературної мови”(паралельно з терміном “усний варіант літературної мови”).

Роль літературної може виконувати чужа мова. Наприклад, літературною мовою середньовічної Європи була латинська.

Понятття мовної норми. Норма мови, літературна мова, діалектна норма. Вироблення й удосконалення правописних, гра­матичних і лексичних норм української літературної мови на різних етапах її розвитку.

Мовна норма – сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Розрізняють норми мови, які відбивають характерні ознаки системи мови, і норми літературної мови. У ХYIII ст. у релігійних текстах треба було читати букву “ять” як “є”, хоч більшість українців вимовляла і читала її як “і”.

Мовна норма складається з матеріалу, що є спільним у багатьох діалектах або утвердився історично як панівна форма однієї чи кількох діалектних норм. Отже, мовна норма поділяється на діалектну і літературну. Діалектна засвоюється носіями мови стихійно, в процесі функціонування територіальних, соціальних діалектів, а літературна вимагає свідомого користування мовою, культивування правильних, зразкових мовних форм.

Визначальна риса норми мови, зокрема літературної, — це стабільність, дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо слововживання, написання, наголошування, граматичного оформлення висловлювання протягом певного тривалого часу, але з часом норма змінюється.

Правильність, досконалість, зразковість — характеристики, що визначають нормативну літературну мову.

Норма мови звичайно співвідноситься з рівнями мовної структури, але не ототожнюється з ними. Розрізняють орфоепічні, орфографічні, словотвірні, лексичні, фразеологічні, граматичні, стилістичні норми.

Сучасна літературна норма є загальнозрозумілою і загальнообов’язковою для літературного вжитку. Вона фіксується у словниках, граматиках, довідниках, тобто підлягаєкодифікації.Усвідомлення в потребі фіксованої літературної норми сучасної української мови, вироблення її критеріїв відбулося в кінці ХІХ ст. Існують такі критерії літературної норми: територіальний, статистичний, культурно-історичний – тобто використання норм тієї мови, яка існувала раніше; загальновизнані зразки; мовна традиція; відповідність системі мови, критерій авторитетних письменників і авторитетних творів; мовної інтуїції; оригінальності тощо.

Літературна норма старої української писемної мови не була загальнообов’язковою і кодифікованою. ЇЇ вимоги обмежувалися прагненням писати так, як писали раніше.

Варіанти української літературної мови

Різні типи варіантності були властиві українській літературній мові протягом усієї її історії. У давньоруську епоху існували дві близькоспоріднені літературні мови — старослов’янська і давньоруська літературна мова на живомовній народній основі.

У XIX і на початку XX ст. існували східноукраїнський і західноукраїнський різновиди нової літературної мови, які можна кваліфікувати як варіанти національної мови. Нова українська літературна мова спочатку функціонувала в одному варіанті, а з виходом у світ 1837 р. «Русалки Дністрової» можна говорити про наявність східного і західного варіантів. Східноукраїнський варіант був поширений на території України, що знаходилася в складі Росії, західноукраїнським варіантом користувалися представники українських етнічних земель, які входили до Австро-Угорської імперії. Названі варіанти відображали особливості різних українських говорів.

Специфічною є мова канадських українців, яку теж можна вважати варіантом української.

Русинська мова – один з варіантів руської (української) літ. мови українців Закарпаття, який пробиває собі дорогу до письмового вжитку з кінця XIX ст. Перші спроби створити літературну мову для українців Закарпаття йдуть від місцевих народовців, яких не задовольняла так звана “карпаторуська” мова – російська мова в місцевій українській вимові. Обстоюючи існування російської мови, ідеологи цього мовного сепаратизму (напр., угорський філолог

О. Бонкало) ще в міжвоєнні роки доводили, начебто закарпатці – не українці, не росіяни і не чехи, а самобутній слов’янський народ із власною мовою і культурою. Чехословацькі власті (1919 — 39), які фактично й назвали цю мову “русинською”, визнали її за мову навчання в початкових класах та за мову державних установ Підкарпатської Русі, хоч на недоцільність творення окремої русинської мови та на її безперспективність уже тоді не раз указували авторитетні вчені Чехословаччини та України. Угорські власті періоду окупації (1938 — 44), які здебільшого цю мову називали “угроруською”, відверто підтримували ідею творення окремої русинської мови. Нині головним ідеологом, який обстоює ідею окремішності русинської мови, її кодифікації та займається творенням окремої “русинської” нації на теренах українського Закарпаття, Східної Словаччини, Південно-Східної Польщі, Північної Сербії, Північно-Західної Румунії та Угорщини, є канадський історик П. Р. Маґочі. Термін невдалий. Попри його ідеологічну заангажованість, він багатозначний. Так, поляки донедавна називали “русинською” укр. мову взагалі, а серби та хорвати нею позначають літературну мову югославських руснаків. Самі русини (руснаки), тобто українці карпатського регіону, не мають у своєму мовленні прикметника “русинський”, а своє мовлення традиційно називають руською бесідою.

6. Періодизація історії української літературної мови. Критерії періодизації. Проблеми, що виникають при аналізі історичних етапів розвитку української літературної мови.Різні трактування періоди­зації вченими-лінгвістами (Павло Плющ, Гри­горій Півторак, Олекса Горбач, Юрій Шевельов та інші)Найдетальнішою у наш час вважається періодизація Олекси Горбача, запропонована на Другій міжнародній асоціації українців (1993 р.). При її укладанні автор намагався враховувати такі засади: а) внутрішні процеси розвитку мови (її лексики, фонетики тощо); б) культурно-політичні процеси й події; в) відношення системи літературної мови до географічних діалектів;

г) взаємодія літературно-мовних варіантів; ґ) соціально-обслуговувальні функції літературно-мовних варіантів; д) співдію національного варіанту літературної мови з іншомовними; е) функціонально-стилістичне розшарування; є) процес інтегрування провінційних варіантів літературної мови котримсь одним. Враховуючи все це, О. Горбач запропонував розрізняти такі етапи ІУЛМ:

І. Староукраїнська доба:

а) запровадження змодифікованої старослов’янської мови (900‑1150 рр.);

б) дезінтеграційні процеси в спільній літературній мові (1150-1240 рр.);

в) галицько-волинська доба (1240-1350 рр.).

ІІ. Середньоукраїнська доба (1350-1780 рр.):

а) литовський період (1350-1569 рр.);

б) польський (1569-1650 рр.);

в) козацький (1650-1780 рр.).

ІІІ. Новоукраїнська доба (1780 – до наших днів).

Огляд наукових праць учених України та діаспори з історії української літературної мови (Михайло Мак­симович, Павло Житецький, Агатангел Кримський, Єв­ген Тимченко, Степан Смаль-Стоцький, Костянтин Німчинов, Леонід Булаховський, Іван Огієнко, Олекса Горбач, Юрій Шевельов).

Спроби теоретичного аналізу процесів розвитку української мови виділяються з-посеред українознавчих студій у середині ХІХ ст. Перший ректор Київського університету, уродженець Черкащини, випускник Московського університету професор Михайло Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов’янських мов (1838, 1845 і 1850), у яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М. Погодіним і

П. Лавровським М. Максимович обстоював «старобытность» української мови. У 60-х роках Пантелеймон Куліш зробив спробу протиставити засади розвитку старої і нової літературної мови. Дещо пізніше, в кінці ХІХ ст. Костянтин Михальчук у статті “До питання про українську літературну мову” визначив методи творення нової української літературної мови, окреслив її

історично-теоретичну базу. Можливо, якби ці статті були надруковані вчасно, вони б змогли дати поштовх історичним дослідженням в царині мови, але вони з’явилися друком тільки в 20-х рокахХХ ст.

Павло Житецький – один із основоположників українського мовознавства; йому належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і фольклору. Це, передусім, перша в українському мовознавстві велика праця з історії фонетики української мови – “Нарис звукової історії малоруського наріччя” (1876), у якій поставлено і частково розв’язано низку питань, зокрема про занепад редукованих “ъ” та “ь”, про звукову природу “ѣ” та перехід його в “і” тощо. У розвідці “Опис Пересопницького рукопису XVI ст.” (1876)

П. Житецький розкрив мовні та палеографічні особливості пам’ятки і виявив у її тексті багато рис живого народного мовлення, показавши велике значення її для вивчення історії української літературної мови. Особливо цінними є праці з історії української літературної мови, що актуальні й у наш час: “Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.” (1889) та“Енеїда” Івана Котляревського і найдавніший список її у зв’язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.” (1900). У них вчений дослідив функціонування у писемності XYII –XYIII ст. двох типів старої літературної мови –

слов’яноукраїнської, що продовжувала церковнослов’янську традицію, і книжної української мови, яка поєднувала стару писемну традицію з елементами живого народного мовлення; розглянув процеси еволюції обох типів літературної мови на ґрунті їх взаємодії з народнорозмовною мовою і занепад їх під впливом русифікації у XYIII ст. Павло Житецький показав значення “Енеїди” І. Котляревського для формування нової української літературної мови. Становлення нової літературної мови він розглядав у її зв’язках із старою книжною і вбачав у мовно-літературній діяльності І. Котляревського розвиток традиції вживання живого народного мовлення у низьких жанрахстароукраїнської писемності.

Велика кількість синтетичних оглядів з’явилася у 20-х роках ХХ сторіччя: “Начерк розвитку української літературної мови” Миколи Сумцова (1918), почасти “Уваги до сучасної української літературної мови” Олени Курило (1920), “Історичний курс української мови ” Миколи Сулими (1928). Не втратили й донині своєї наукової ваги “Нариси з історії української мови” 1922 р. Олександра Шахматова й Агатангела Кримського. В 1924 р. у Празі була опублікована доповідь професора О. Колесси “Погляд на історію української мови”, в якій він аргументовано заперечує теорію давньоруської мови. У 1925 р. вийшов перший підручник з історії української мови для педагогічних вузів Костянтина Німчинова – “Український язик у минулому й тепер”, де автор зауважує, що вже в праслов’янській мові існувала група діалектів, яку він називає “східнослов’янським праязиком”. Східнослов’янська прамова, на його думку, мала дуже коротку добу існування (з V по VI ст.) і розпалася на окремі діалектні відмінності. Буковинець Степан Смаль-Стоцький написав разом з Т. Ґартнером “Grammatik der ruthenischen(ukrainischen) Sprache” (1913), де доводив, що українська мова постала безпосередньо з праслов’янської, а ідея cпільносхідньослов’янської мови позбавлена ґрунту. Цей погляд боронив і пізніше, особливо в праці “Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов та їх взаїмне споріднення” (1925, 1927).

З 30-х років у підрадянській Україні студії з історії української літературної мови були непопулярними серед мовознавців, і тільки в кінці 50-х – на початку

60-х років були надруковані підручники для вишів. У 1958 р. в Києві видано перший, а в 1961 р. другий том “Курсу історії української літературної мови ” за редакцією Івана Білодіда, у цьому ж 1958 р. вийшли з друку “Нариси з історії української літературної мови” Павла Плюща. Автори матеріалу в цих підручниках зробили величезну роботу, звівши у систему усі доступні їм відомості, але указані праці мали чимало хиб, зумовлених ідеологічними настановами і партійними обмеженнями.

Активно вивчався процес розвитку української літературної мови у другій половині ХХ ст. за рубежем. Професор Іван Огієнко (митрополит Іларіон) активно досліджував форми вияву старої української літературної мови (“Історія української літературної мови”. – Вінніпег, 1949), Василь Чапленко детально проаналізував ґенезу української літературної мови від ХYІІ ст. до 30-х років ХХ ст. (“Історія нової української літературної мови”. – Нью-Йорк, 1970), скрупульозно висвітлено тенденції розвитку нової української літературної мови у виданій Степаном Чорнієм у Мюнхені в 1975 р. “Історії української літературної мови ХХ сторіччя”.Плідно працював у другій половині ХХ ст. Олекса Горбач. Його передруки й першодруки пам’яток – це окрема інтелектуальна царина, роль якої в науковому сьогоденні стає дедалі відчутнішою. До багатьох надрукованих оригіналів старої української мови

О. Горбач додавав всупні статті чи супровідні глибокі розвідки, паралельно займаючись проблемами походження української мови та багатьма іншими. У результаті багатовікових студій Юрій Шевельов (Шерех) – ад’юнкт-професор Українського вільного університету (Мюнхен), професор Люндського (Швеція) та Колумбійського університетів – прийшов до висновку, що всі літературні мови виявляють більш або менш виразно наслідки нашарування різних діалектів, що нема “однодіалектних” літературних мов. Для історії мови велике значення має його праця “Українська мова в першій половині двадцятого століття 1900—1941” (1987).

Тільки здобуття незалежності дало змогу об’єктивно описати ґенезу літературно-мовних явищ і процесів на теренах України. Вагомою віхою в процесі синтезування історично-мовних виявів українського етносу став найновіший донині підручник академіка НАН України Віталія Русанівського (), у якому багато історико-культурних моментів викладаються з нових позицій.

До нашого часу відноситься розв’язання однієї з найскладніших проблем східнослов’янського мовознавства – походження української мови.

Г. Півторак у монографії “Українці: звідки ми і наша мова” (1993) на багатьох мовно-історичних фактах аргументовано довів, що “становлення найдавніших особливостей української мови (як і інших східнослов’янських) почалося безпосередньо від праслов’янської мови. Злиття всіх східнослов’янських союзів племен і діалектів у якийсь єдиний етномовний масив у Київській державі не сталося, тому немає жодних серйозних підстав говорити про давньоруську народність та давньоруську народнорозмовну мову як історичну реальність”. Через те термін “давньоруська мова” може бути застосований лише щодо літературно-писемної мови, яка існувала поряд із церковнослов’янською і обслуговувала всі сфери державного життя.

Сьогодні дослідження історії української літературної мови проводяться майже в усіх наук наукових і академічних інституціях, зокрема, в Інституті української мови Національної академії наук України, Інституті мовознавства Національної академії наук України, Національному науково-дослідному інституті українознавства Міністерства освіти і науки України, Інституті українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, на кафедрах вищих навчальних закладів. Студії з історії української літературної мови у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. були в центрі уваги Михайла Жовтобрюха, Артема Москаленка, Василя Німчука, Таміли Панько, Віталія Передрієнка, Григорія Півторака, Віталія Русанівського, Зінаїди Франко та багатьох інших.

 

Джерела вивчення історії української літера­турної мови. Рукописні історичні пам'ятки, друкова­ні пам'ятки різних жанрів і стилів, художня літерату­ра як цінні джерела вивчення історії української літературної мови.

Джерела мовно-історичних відомостей можна поділити на дві групи: філологічні та історичні.

До філологічних належать насамперед писемні пам’ятки, свідчення сучасної мови, діалектні риси, елементи споріднених мов, лексичні запозичення, факти топоніміки тощо. Свідчення різних діалектів, споріднених мов застосовуються тому, що вони також розвиваються неоднаково, в окремому регіоні можуть зберігатися такі риси, що в інших уже втрачені. Так, південнослов’янські мови зберегли неповноголосі форми, які певний час використовувались у староукраїнській літературній мові. Особливе значення мають писані твори, що дають основні відомості з історії української літературної мови.

До історичних належать свідчення стародавніх істориків, мандрівників і вчених про сучасні їм племена, союзи племен та державні утворення, археологічні та палеографічні знахідки тощо. Археологія постачає відомості про дописемний період існування мови; її матеріали використовуються при встановленні просторово-часової послідовності заселення східної Європи, напрямів міграцій тощо. Саме археологія дає нам дані про найперші факти поширення писемності (написи на предметах, монетах,...). Так, наприклад, відкриття С. О. Висоцьким на стінах Софії Київської абетки кількісно відмінної від класичної кирилиці дозволяє обґрунтувати концепцію еволюційного виникнення писемності в дохристиянській Україні – Русі. Палеогра́фія – історико-філологічна дисципліна, об'єктом дослідження якої є історія письма, його еволюція (переважно на основі давніх пам'яток) та характерні особливості на певних етапах розвитку.







Дата добавления: 2015-08-30; просмотров: 1809. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.005 сек.) русская версия | украинская версия