Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Ритор, політик фіюсоф, мислитель




Як було зазначено вище, засновником риторики вважають Го-ргія. Однак поряд із ним називають ще й інших вчителів красно­мовства, зокрема Корака (Коракса) і Тісія. Як свідчать джерела, Корак був державним діячем, однак потім залишив цю справу і відкрив школу, в якій викладав те, що виніс із судової практики. Згодом він написав збірник «загальних місць». Це була хрестома­тія готових прикладів^для того, щоб їх вчили напам'ять, а потім вставляли в промови. Його учень Тісій завершив роботу і створив посібник, який не містив вже прикладів, але надавав рекомендації щодо самої структури ораторських промов.

З іменами Корака і Тісія пов'язаний такий цікавий випадок, який характеризує в цілому період формування риторичних шкіл:

«Тісій навчився у Корака мистецтву красномовства і сам почав викладати риторику. Оскільки він вже тепер мав хист до ведення судових справ, то він не став платити вчителю винагороду. Корак за це притягнув Тісія до суду. Тісій звернувся до свого колишнього наставника: «Скажи мені, Кораче, вчителем чого я оголошую себе?» Корак відповів: «Мистецтва переконувати кого завгодно». «Але якщо ти навчив мене цьому мистецтву, — продовжив Тісій, — тоді я переконую тебе нічого з мене не брати. Як­що ж ти мене не навчив переконувати, то п у такому випа­дку я тобі нічого не винний, адже ти не навчив мене того, чого обіцяв».


 


122


Цит. за: Корнилова Е. Н. Риторика — искусство уб


еждать. — М., 1998. — С. 8.

Розділ 6


Див.: Гаспаров М. Л. Цицерон и античная.риторика І! Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусстве. — М., 1972. — С. 10.

 

Розвиток риторики в Античності

 


На це Корак заперечив: «Якщо ти навчився у мене мистец­тву переконувати й переконаєш мене нічого з тебе не бра­ти, тоді ти мусиш заплатити мені, оскільки ти вже вмієш переконувати. Якщо ти мене не переконаєш, тоді ти теж мусиш заплатити, оскільки тобі не вдалося переконати ме­не не брати з тебе грошей».

Судді довго думали над вироком, а потім сказали: «У погано­го ворона погане потомство. Як воронята готові зжерти своїх ба­тьків, так і ви пожираєте один одного». Комізм тут полягає у грі слів: адже на грец. корак означає ворон»1.

Корак, Тісій і Горгій {приблизно 483375рр.до н. є.) вважа­ються учнями філософа Емпедокла. Всі вони були родом з Сици-лії. В 427 р. до н. є. Горгій прибув в Аттику як посол міста Леон-тини, яким загрожували Сиракузи. Горгій так захопив афінську публіку, що вона в результаті віддала йому перевагу тільки за вміння витончено висловлювати свої думки. Через деякий час Горгій переїжджає до Афін та відкриває власну школу красно­мовства. Саме тут було визначено, що риторика— це майстер переконання. Горгій виділяє ряд засобів, за допомогою яких ора­тор «веде за собою» душу аудиторії й приносить їй задоволення. Горгію належить винахід словесних фігур.

Найбільшої слави Горгію принесли похвальні (епідейктичні) промови, зокрема «Похвала Олені». У ній, зокрема, висловлена така думка щодо сили слова:

«Слово — найвеличніший володар: видом мале й непомітне, а справи творить чудові — може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, посилити жалість»2.

{6.2.2} Риторика Сократа іПлатона

Перший виклик софістичному ідеалу єдності філософії та риторики кинув Сократ {469399 рр. до н. є.). Він вважав, що риторика непотрібна оскільки істинна думка збереже свою силу і без риторичного переконання, а хибна думка навіть за до­помогою риторики не встоїть проти істини. Як свідчать діалоги Платона, Сократ намагається чітко розрізнити поняття віри й знання. Софістична риторика, на його думку, спрямована часто на формування віри без знання:


«...перед всіма іншими мистецтвами ритор і риторика перебувають у такому ж виграшному становищі. Бо нічого не треба знати про саму справу, треба тільки знайти якісь засоби переконування, щоб видатися невігласам більшим знавцем, ніж ті, хто справді знає»1.

Погляди Сократа на риторику формують певний риторичний ідеал, відмітною рисою якого є постулати Істини та Добра. Адже справжнім оратором може вважатися лише та людина, яка чітко знає предмет промови й прагне до вищого блага:

«Бо коли риторика двоїста, то одна її частина є підлабузниц­твом, ганебною балаканиною для народу, а друга — прекра­сна, яка прагне до того, аби душі громадян стали чимкра-щими, і яка завжди захищатиме в промовах те, що справді найкраще, незалежно від того, приємно це буде слухачам чи ні...»2.

З іншого боку, Сократ значно розвинув практичні методи пуб­лічної полеміки, на якій ґрунтувались всі його відомі бесіди. Сам термін «полеміка» у перекладі з грец. означає «воїн», «військова справа». Мистецтво ведення суперечок називається еристика. У ті часи вона була сферою застосування софістики. Цим мистецт­вам Сократ протиставляв діалектику — мистецтво ведення бесі­ди, метою якої було досягнення істинного знання. Майстер ерис­тики або софістики, як правило, за будь-яку ціну намагався відстояти свою позицію і заперечити іншу думку. При цьому він не дуже турбувався про те, чи будуть його положення виражати істину. Саме тому Ерид — заступниць суперечки — було дві. Одна охороняла конструктивну (діалектичну) суперечку, метою якої було досягнення істини, а друга — конфліктну (еристичну), в якій головним було здобуття перемоги над супротивником.

Зазвичай Сократ починав свої бесіди з того, що за допомогою майстерних запитань загоняв супротивника в глухий кут. Пред­метом розмови часто виступали на перший погляд нескладні проблеми, в яких софісти вважали себе знавцями. Однак протя­гом бесіди виявлялись суперечності в їхніх поглядах. Після цього Сократ підключав маєвтику (мистецтво повитухи), коли шляхом запитань та відповідей співрозмовники намагалися дійти до істи­ни.

Як зазначалось вище, софісти теж приділяли увагу мистецтву ставити запитання та давати відповіді. Більше того, вони виділи


124


' История греческой литературьі. — Т. 2. — М., 1955. — С. 228. 1 Цит. за: Сагач Г. М. Риторика. — К., 2000. — С. 301.

Розділ 6


Платон. Горгій IIПлатон. Діалоги. — К., 1995. — С. 167. Там само. — С. 211.

Розвиток риторики в Античності



ли такі запитання, будь-яка відповідь на які неминуче веде до па­стки {Наприклад: «Чи перестав ти бити свого батька?»). При від­повідях на запитання співрозмовника софіст прагнув не супере­чити самому собі, а інших людей, навпаки, завести у глухий кут. Сократ же у своїх бесідах виходив з того, що не можна свідомо вводити в оману інших людей і при обґрунтуванні власної пози­ції слід виходити з того, що визнає співрозмовник.

Думку Сократа про даремність софістичної риторики розви­нув у своїх діалогах відомий давньогрецький філософ Платон {427347 рр. до н.є.). Зокрема цим питанням присвячені його роботи «Горгій» та «Федр». У «Горгії» представлена, головним чином, критика існуючої риторики. Платон вустами Сократа го­ворить про те, що риторика — це марево однієї з частин мистецт­ва політики. Тобто риторика навіть не є мистецтвом, це вправ­ність:

«...як оздоблювання тіла відноситься до гімнастики, а софі­стика — до законодавства, так і куховарство — до мистецт­ва лікування, а риторика — до правосуддя. Однак я вже на­голошував на тому, що за природою вони відрізняються між собою. Але оскільки водночас і близькі одне до одного, то від цього софісти й красномовці перебувають у цілковитому сум'ятті, й ні самі не знають, чим і в чому вони можуть бути корисними, ні іншим людям це невідомо»1.

Софістичній риториці Платон протиставляє справжнє красно­мовство, що грунтується на справжньому знанні й тому доступне тільки філософу. Крім того, в творчості Платона вже можна поба­чити осмислення риторичного трикутника: оратор— промова — аудиторія. Зокрема, у діалозі «Федр» відмічається, що, по-перше, для ритора, який впливає насамперед на душу слухачів, важливим є знання видів душі. По-друге, важливим є також знання властиво­стей кожного з видів промов, як вони впливають на того чи іншого слухача. По-третє, Платон пише й про доречність, що стосується як моменту виступу перед аудиторією (оратор повинен знати, коли слід виступати, а коли слід утриматись), так і засобів підвищення впливовості свого виступу (коли слід застосувати стислість, жалі­сливість, запальність тощо). Щодо членування промови, то тут ви­діляються такі частини: вступ, розповідь із вміщеними в ній свід­ченнями, докази, правдоподібні висновки.

Однак головне, чим повинен володіти ритор, — це знання. Мистецтво пізнання складається, на думку Платона, з двох час-


тин: вміння звести до однієї загальної ідеї всі розрізнені поняття і вміння розділити все на види. Таке мистецтво у діалозі «Федр» називається ще діалектикою.

Таким чином, найважливішою думкою Платона, яка справила велике значення для подальшого становлення риторики як теоре­тичної та практичної дисципліни, було те, що завдання оратора полягає не тільки в переконанні, тобто однобічному впливу на аудиторію, але й у пошуку істини. З іншого боку, видатний дав­ньогрецький філософ відкинув досить продуктивне для практики ораторського мистецтва положення софістів про те, що кожна людина може мати свої переконання.

І Освітня система Ісократа

Взагалі після виступу Платона проти риторики, що було моментом найвищого загострення ворожнечи між риторикою та філософією, в IV ст. до н. є. намічаються тенденції до примирення цих двох наук. У царині риторики це виразилось у творчості Ісок­рата, а в царині філософії — в творчості Арістотеля. За переказа­ми, вони не дуже прихильно ставились один до одного, зокрема Арістотелю приписують таку фразу: «Соромно мовчати і дозволя­ти говорити Ісократам!», але прагнули, по суті, однієї мети1.

Ісократ {436338 рр. до н. є.) був учнем Горгія і прямим спадкоємцем софістичної освітньої системи. У 392—352 рр. до н. є. Ісократ створює школу красномовства. Навчання в цій школі тривало 3—4 роки, коштувало дорого (приблизно 1000 драхм) і було доступним тільки заможним людям.

Створюючи школу, Ісократ розглядає риторику як синонім знання, яким можна оволодіти в процесі навчання. Мистецтво створення промов визначається ним як філософія. Звичайно, таке розуміння філософії відрізняється від розуміння філософії Сокра-том і Платоном. У житті доводиться мати справу не з істинами, а з думками, отже умоспоглядальна філософія була не зовсім доре­чною для практичного життя. Тому Ісократ зосереджується біль­ше на мистецтві слова. Адже для переконання аудиторії слід бути принаймні зрозумілим для більшості. Саме в школі Ісократа і з'являється таке поняття, як «думка більшості». Щоб виступ ора­тора був успішний, потрібно завоювати «думку більшості», тобто


 


1 Платон. Горгій. // Платон. Діалоги. — К., 1995. — С. 172.
126


 


 

1 Див.: Гаспаров М. Л. Цицерон и античная риторика // Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусстве. — М., 1972. — С. 11.

Розвиток риторики в Античності


вловити настрій аудиторії, встановити з нею контакт і тим самим знайти схвалення своєї промови. Якраз ці ідеї і пов'язують школу Ісократа з практикою софістичного навчання.

Ісократ підкреслював великі потенційні можливості, що за­кладені в красномовстві. Природа слова така, що:

«одне й те саме можна викласти різними способами: велике представити незначним, незначне возвеличити, старе пред­ставити новим, а про недавні події розповісти так, що вони будуть здаватися давніми»1.

Однак він, на відміну від софістів, наполягав на моральніших аспектах риторики.

Слід зазначити, що сам Ісократ не виголошував промови пу­блічно, він навчав інших. Звичайно, така ситуація була неорди­нарною і стала предметом глузувань. Як свідчать джерела, коли Ісократа запитували, як це він, сам нездатний виголошувати промови, навчає інших, він відповідав, що гострильний камінь не може різати, проте робить залізо гострим.

Риторика стояла в центрі освітньої системи Ісократа. Елемен­ти інших знань були тільки підготовкою до неї. Однак оратор по­винний знати й інші предмети (історію, міфологію, математику, астрономію тощо), адже невідомо на яку тему йому доведеться виступати.

Ісократ удосконалив риторичну теорію. В його школі були ви­роблені основні принципи композиції ораторської промови, яка повинна містити такі частини:

1) вступ, метою якого є привертання уваги й прихильності ау­
диторії;

2) виклад предмета виступу з усією переконливістю;

3) спростування положень противника з аргументацією на ко­
ристь власних;

4) завершення, яке підводить підсумок всьому, що було сказане.
Ідеалом в школі Ісократа було мовлення легке та вишукане,

яке проста людина зрозуміє, а фахівець оцінить.

І 6.2.41 Риторика Арістотеля

 

Систему філософської риторики створює Арістотель (384322 рр. до н. є.). Він присвячує цій науці спеціальний трактат під


назвою «Риторика». В ньому, зокрема, подається таке визначення риторики:

«...здатність знаходити можливі способи переконання від­носно кожного даного предмета»1.

Велику увагу Арістотель приділяє також вирішенню питання про те, чим риторика відрізняється від інших мистецтв, які теж мають справу зі Словом, а саме: аналітики, діалектики, софістики та еристики. Аналітика у нього — це вчення про доведення. Діа­лектика— це певне мистецтво ведення бесіди, коли шукаються першооснови якоїсь науки, особливо філософії. Софістика й ери­стика дуже схожі між собою, відмінність полягає лише в меті: софісти прагнуть до позірної мудрості, а еристики — до позірної перемоги в суперечці будь-якими засобами.

Крім того, у трактаті «Риторика» закріплюється уявлення про «риторичний трикутник». Стагиріт пише про те, що існує три ви­ди способів переконання. Перший вид залежить від характеру промовця, другий — від настрою слухача, а третій — від самої промови. Іншими словами, для досягнення переконання оратору необхідно продемонструвати свій етос, тобто викликати довіру до себе; скористатися пафосом, тобто вплинути на почуття ауди­торії; спертися на логос, тобто належним чином аргументувати свої положення.

Арістотель пропонує певну типологію промов. Це можна представити у вигляді таблиці:

 

 

 

Критерій Види промов
дорадчі судові епідейктичні
справа схиляти чи відхиля­ти звинувачувати чи виправдовувати хвалити чи огуджа-ти
час майбутній минулий теперішній
мета користь або шкода справедливе або несправедливе прекрасне або гане­бне
прийоми приклади, тому що в промовах йдеться про майбутнє, але припущення роб­ляться на основі минулого ентимеми, тому що минуле через свою неясність особливо потребує вказівки на причину та дове­дення перебільшення, тому що оратор має спра­ву з діяннями, що визнані беззастереж­но; він повинен лише представити їх у всій величі та красі

 


Цит. за: Корнилова Е. Н. Риторика — искусство убеждать. — М, 1998. — С. 44.


1 Аристотель. Риторика // Аристотель. Зтика. Политика. Риторика. Позтика. Кате-гории. — Минск, 1998. — С. 751.


 



 


Розвиток риторики в Античності



Стагиріт докладно аналізує також структуру промови. На його думку, вона повинна містити такі основні компоненти: вступ, оповідання, доведення, завершення. Крім того, Арістотель роз­глядає й інші питання риторики: поняття стилю, метафори, жар­ту; аналізує пристрасті.

Таким чином, «Риторика» Арістотеля — це, мабуть, єдина ґрун­товна й систематична праця з цієї дисципліни, що збереглася з часів Давньої Греції й не втратила своєї актуальності до нашого часу.

Для риторики як практичної дисципліни велике значення має ще й така робота Арістотеля, як «Про софістичні спростування». В ній Стагиріт намагається певним чином систематизувати захи­сні прийоми проти софістів.

Слід зазначити, що період V—VI ст. до н. є. в Давній Греції був не лише періодом створення теоретичних праць з ри­торики, це був період також видатних ораторів.

Насамперед, як зазначалося вище, ораторське мистецтво було тісно пов'язане з політичною діяльністю. Відомим політичним оратором був Перікл. Його промови не збереглися. Однак можна говорити про його красномовство на основі відгуків сучасників. Зокрема, Перікл завжди готувався до виступів. Коли з аудиторії лунали заклики до виступу, то він нерідко відмовлявся, посилаю­чись на те, що не встиг підготуватися. Під час промови Перікл тримався спокійно, вираз його обличчя майже не змінювався, він не жестикулював, ніколи не сміявся і не смішив аудиторію заба­вними розповідями.

Про Перікла як видатного оратора свідчить така історія того часу: спартанський цар Архідам запитав Фукідіда — представни­ка аристократичної партії, політичного противника Перікла — про те, хто з них є більш вправним у боротьбі. Фукідід відповів:

«Якщо я у боротьбі повалю Перікла, то він скаже, що не впав, через це виявиться переможцем і переконає в цьому тих, хто це бачив»1.

Найбільш відомими давньогрецькими ораторами були Лісій і Демосфен. Лісій {приблизно 459380рр. до н. є.) був змушений


стати оратором через життєві негаразди. Свою першу промову він виголосив, коли йому вже йшов шостий десяток. Внаслідок олігархічного перевороту (404 р. до н. є.) Лісій розорився і був змушений виступити як обвинувач на процесі проти винуватця загибелі свого брата. Потім він обрав собі професію логографа. Логограф — це та людина, яка створювала промови для інших.

Серед переваг Лісія слід відмітити його здатність готувати ма­теріал у^цосить невеликі строки, що встановлювались афінським судом. Його промови відрізнялись стислістю й чіткістю думки. Це забезпечувалось прагненням використовувати слова в їх влас­ному значенні, уникати сміливих метафор, поетичних виразів тощо. Пізніше стиль Лісія був визнаний зразком аттикізму і став прикладом для наслідування.

Найбільш цікавим оратором Давньої Греції був, напевно, Де­мосфен (384—322 рр. до н. є.). Його постать, зокрема, засвідчує, що для успіху оратора природні задатки не є головними. Голо­вним є постійне тренування як думки, так і слова. З дитинства Демосфен володів слабким голосом і шепелявив. Ці недоліки, а також нерішучість, з якою він тримався перед публікою, призве­ли до провалу перших його виступів. Однак він був дуже наполе­гливою людиною: свої фізичні недоліки він долав постійними вправами. Свою невиразну вимову Демосфен намагався виправи­ти тим, що набирав у рот камінці й намагався ясно та розбірливо читати уривки з поезій. Слабкий голос поліпшував тим, що вихо­див на берег моря і звуком свого голосу намагався заглушити шум прибережних хвиль.

Відомий оратор вважав, що переконливості словам надають тон і манера виголошення. У зв'язку з цим Плутарх у біографії Демосфена згадує такий випадок. Одного разу до Демосфена зве­рнувся грек з проханням виступити в суді й захистити його, бо його побили:

«Але ти не постраждав від цього!»— сказав йому оратор. «Нічого собі не постраждав!» — вигукнув грек у весь голос. «Ось тепер, — відповів Демосфен, — я дійсно чую людину, яка постраждала»1.

Крім цього, Демосфен ретельно вивчав промови, які чув і по пам'яті намагався відновити хід міркувань. До власних слів або слів інших людей вигадував можливі поправки та способи вирази­ти ті самі думки іншими словами. Він ніколи не виступав без по-


 



Плутарх. Избраннне жизнеописания. —Т. 1. —М., 1986. — С. 290.


Розділ 6


1 Плутарх. Избранньїе жизнеописания. — Т. 2. — М., 1987. — С. 503. Розвиток риторики в Античності



передньої підготовки. Сам Демосфен визнавав, що хоча й не пише всієї промови повністю, однак зовсім без попередніх начерків не виступає. При цьому він говорив, що той, хто готує промову напе­ред, по-справжньому відданий народу, що в цьому і полягає слу­жіння йому. На думку Демосфена, виявляти байдужість до того, як сприйме промову більшість аудиторії, значить співчувати олігархії та розраховувати більше на примус, ніж на переконання.

Ця постійна попередня підготовка до виступів ще раз свід­чить, що для ораторської майстерності важливим є не тільки природне обдарування, але й наполеглива праця. Зрештою Демо­сфен подолав свої фізичні недоліки.

Достатньо відомими є промови Демосфена проти македонсь­кого царя Філіпа. За переказами, сам Філіп Македонський, коли прочитав одну з них, зауважив: «Якби я чув Демосфена, я сам би проголосував за нього як за вождя у боротьбі проти мене».

(«І

Особливості елліністичної риторики

Як відомо, Арістотель у своїй творчості виділив три ви­ди промов: політичні, судові та епідейктичні (урочисті, похвальні). У Давній Греції класичного періоду провідну роль відігравали по­літичні промови. В період еллінізму ця роль переходить до урочи­стих промов. У системі античної риторики відбуваються значні зміни1. Насамперед змінюється естетичний ідеал красномовства. Метою політичної промови було переконання слухачів, а урочис­тої— сподобатись аудиторії. І грецьке красномовство шукає па­фосу, вишуканості, пишноти, блиску. В промовах з'являються рід­кісні слова, пишномовні метафори, підкреслений ритм.

Особливо це виявилось в азіанському стилі — напрямі в ри­ториці, що утворився в риторичних школах і досяг найбільшої досконалості в містах Малої Азії в III ст. до н. є. Риторика тепер була позбавлена гострого змісту політичної боротьби, що насна­жувала політичних ораторів минулого. В риторичних школах культивувалось урочисте панегіричне красномовство на честь монарха, а також судові ораторські промови на обрану тему. За відсутності живого змісту риторика звертається переважно до формальних ефектів, серед яких розрізняли два стильові напря­ми — «ошатний» і «високомовний».

1 Див.: Гаспаров М. Л. Цицерон и античная риторика // Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусстве. — М., 1972. — С. 13—15.


Характерна ознака «ошатного» стильового напряму полягає у пошуках слухових ефектів, під впливом яких в аудиторії склада­лось враження співу. Представники «високомовного» стилю тя­жіли до емоційної патетики та пишномовності. Обом відгалу­женням було притаманне намагання максимально піднести навантаження кожного елементу фрази.

Інший елліністичний напрям у риториці отримав назву атти-кізм. Він набув розвитку в II—І ст. до н. є. й орієнтувався на ар­хаїчну на той час мову та стилістику аттичної прози, зокрема, на твори Лісія, а також Фукідіда.

Крім зміни естетичного ідеалу зростає також значення теоре­тичних приписувань для красномовства. Це зумовлюється тим, що, на відміну від політичних промов, які повністю залежать від неповторної конкретної ситуації, зміст урочистих промов більш одноманітний і тому його можна підготувати наперед. Відповід­но до цього розробляються теоретичні системи риторики, що прагнуть охопити якомога більше різноманітних випадків, з яки­ми доводиться мати справу оратору.

Зразком для риторів епохи еллінізму виступали давньогрецькі оратори класичного періоду. В III ст. до н. є. у Пергамській біб­ліотеці створюється відомий канон десяти аттичних ораторів, до складу якого увійшли Антифонт, Андокід, Лісій, Ісократ, Ісєй, Лікург, Демосфен, Гиперід, Динарх, Есхін. До цього кано­ну пізніше часто звертались видатні оратори, теоретики й вчителі ораторського мистецтва.

Якщо говорити про співвідношення риторики та філософії в епоху еллінізму, то слід зазначити, що елліністична риторика все більше відмежовується від філософських інтересів. Риторичні шко­ли цього періоду більшу увагу приділяють саме мистецтву слова. В них поступово виробляється тип оратора, що здатний промовля­ти на будь-яку тему, але при цьому майже не знати нічого.

Саме шкільна риторика ще з часів Ісократа стала основою ан­тичної освіти. У риторичних школах поширюються вправи, які називаються декламації— промови на вигадані теми. Спочатку цим терміном позначали суто вокальні вправи, а вже згодом вони виступають як специфічні вправи у риторичних школах. Існувало два види декламацій: контроверсії та суазорії. Контроверсії— це судові промови по вигаданих справах, а суазорії— промови на вигадані політичні теми.

Якщо говорити про ставлення філософських шкіл епохи еллі­нізму до риторики, то варто зупинитися на двох школах. Особли­вий інтерес викликає ставлення академіків, спадкоємців Платона,


 


132


Розділ 6







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 526. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.017 сек.) русская версия | украинская версия