Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Риторика в епоху Середньовіччя, Відродження та Нового часу






питань такого роду й безглуздо було б не знати правил мис­тецтва, в яке мимоволі затягують нас справи повсякденні»1.

В епоху пізнього Середньовіччя остаточно формуються нові освітні заклади, аналогів яких ще не було. Починаючи з XIII ст. мова йде про університети. Середньовічний університет мав дво­ступеневу систему освіти: факультет «вільних мистецтв» і факу­льтет права, медицини, теології. Факультет «вільних мистецтв» був підготовчим, тільки після закінчення його студент міг вчити­ся далі на інших факультетах.

Формами викладання в середньовічних університетах були лекції і семінари. Лекція стала особливою формою публічного викладу навчального матеріалу й особливим видом ораторського мистецтва.

У Паризькому університеті, наприклад, був прийнятий спеціа­льний «Статут про методи читання лекцій» (1355 р.), де зокрема читаємо:

«Були використані два методи читання книг (лекцій) з віль­них мистецтв.

За першого методу магістри філософії швидко говорять зі своїх кафедр, так що розум слухачів може сприйняти ці промови, але рука не може записати їх. За другого методу магістри говорять повільно... На основі ретельної перевірки й взаємного порівняння цих двох способів перший з них був визнаний найкращим... Тому ми всі, як один, магістри мис­тецтва, як ті, що читають лекції, так і ті, що не читають, спеціально були викликані для цього і прийняли таку поста­нову:

Всі лектори повинні користуватись першим методом читан­ня з метою найбільш повного розвитку їх (студентів) здіб­ностей, тобто викладати вказаним способом, хоча б ніхто не міг записати за нами... Відповідно до цього методу повинні відбуватись всі бесіди й обговорення в університеті»2.

Покарання за відступ від цієї методичної постанови було до­сить суворим: тільки за одне невиконання її викладач позбавлявся права лекторства строком на цілий рік, а разом з тим і всіх посад.

Семінар (диспут) полягав у тому, що будь-яка тема пропону­валась у вигляді запитання для обговорення, відповіді пропону­вались спочатку студентами, а потім — викладачем. Тобто відбу-

Алкуин. Риторика // Проблеми литературной теории в Византии и латинском сред-невековьє. — М, 1986.—С. 191.

Цит. за: Михальская А. К. Педагогическая риторика: история и теория. — М., 1998, —С. 152—153.

Розділ 7


вався перехід від лекції до запитання, а від запитання — до дис­путу. В диспуті еволюція полягала в тому, що на противагу аргу­ментуванню посиланням на авторитет все більшого значення на­бувала практика логічного обґрунтування аргументу. За диспу­том слідував висновок, який робив магістр.

Взагалі в середньовічних університетах існувало два види ди­спутів — ординарні й публічні. Особливістю публічних диспутів, на відміну від ординарних, було те, що тут обговорювались будь-які завгодно питання. Такі диспути відвідувало багато людей, кожний міг поставити запитання і подати обґрунтування тієї чи іншої думки. Мета публічних диспутів полягала не в осягненні істини, а в культивуванні здатності до суперечки1. Участь у пуб­лічних диспутах, поряд з вимогами щодо відповідного віку сту­дента і строку навчання, була обов'язковою, щоб отримати вчене звання. Наприклад, у Паризькому університеті щоб отримати вчене звання бакалавра мистецтв, потрібно було два роки відві­дувати публічні диспути і, принаймні, один раз самому захищати софізм. А вже саме випробування відбувалось у комісії, що скла­далась з трьох магістрів, і завершувалось публічним диспутом.

Якщо оцінювати диспути, то слід відмітити їх позитивну роль у середньовічній культурі. Однак:

—по-перше, диспут виходив з того, що існує все-таки одна-
єдина істина, а суперечка викликана лише неадекватністю
сприйняття людиною авторитетних текстів;

—по-друге, диспут — це надто ритуалізована і регламентова­
на комунікація не лише за формою, але й за змістом;

—по-третє, диспут поступово вироджується, адже в ньому ін­
коли обговорювались проблеми, які не було сенсу обговорювати,
і диспути проводились заради самої суперечки.

Ці недоліки диспуту зумовили те, що врешті-решт він був від­кинутий наукою, що зароджувалась.

Отже, в епоху Середньовіччя риторика була однією з основ­них загальноосвітніх дисциплін і входила до складу тривіуму. Хоча якщо граматика, наприклад, зміцнила свої позиції в культу­рі, то риторика, навпаки, свої втратила. Головна причина цього полягала в тому, що латинська мова була чужою для середньові­чної публіки. Нею володіли лише духовні особи. Багато з них і були спроможні виголосити урочисту промову на честь короля чи князя, проте ні король, ні князь з їх німецькою чи французь-

1 Див. Огурцов А. П. Исторические типн дискуссий и становление классической науки IIРоль дискуссий в развитии естествознания. — М., 1986. — С. 62.

Риторика в епоху Середньовіччя, Відродження та Нового часу 157


кою мовами її б все одно не зрозуміли. Красномовство позбави­лось публіки.

Тому риторика йде на службу до інших наук. З одного боку, це була діалектика {логіка). Зокрема, ще Арістотель писав, що рито­рика відповідає діалектиці. Проте в античності в цій відповідності провідну роль займала риторика, а в Середньовіччі — логіка. З ін­шого боку, це було право. Оскільки потрібно було виробити фор­мулювання для нескінченної кількості ділових ситуацій, пишно­мовний стиль тут був ні до чого, а точність була необхідною, і тому знадобився досвід риторики. З третього боку, це була вже вищезгадана граматика, яка тепер мусила засвоїти новий пред­мет — мистецтво складання віршів. І тут риторика поділилась всім запасом правил, що існували в ній з приводу створення промов1.

В епоху Середньовіччя остаточно складається новий тип ри­торичних промов — церковний, проповідь насамперед. Пізніше в університетах відбувається становлення лекції — на сьогодні од­ного з різновидів академічного красномовства. Цікавим з рито­ричної точки зору є також університетський диспут, для перемо­ги в якому потрібно було вміння вести суперечку, пропонувати свої положення, захищати їх і спростовувати положення опонентів.

 

В епоху Відродження спостерігаємо суттєві зрушення в системі світогляду: «царство бога» поступилось місцем «царст­ву людини». «Знання людського» були поставлені на один ща­бель із теологією. Гуманістичне світорозуміння стверджувалось головним чином засобами емоційного переконання, за допомо­гою образів та прикладів. Образи безпосередніше та сильніше за все впливають на почуття людини, спонукають її до дії. Петрар-ка, наприклад, критикує Арістотеля за те, що читання його «Ети­ки» не впливає на почуття людини, не спонукає людину до доб­рочесності, а тільки дає знання про неї. Лоренцо Валла під­креслює переваги риторики над логікою і вбачає ці переваги в різ­номанітних способах впливу оратора — у порівнянні з філософом. Тому не випадково, що риторика і поезія виступають на пер­ший план. Бо саме вони містять у собі спонукальні слова, впли

 

Див.? Гаспаров М. Л. Средневековьіе латинские позтики в системе средневековой грамматики и риторики // Проблеми литературной теории в Византии и латинском средневековье. —М., 1986. —С. 96—97.


вають на емоції. Красномовство нерозривно пов'язане з мораль­ністю. Гуманісти захищають у красномовстві саме зв'язок мора­льного слова з життям.

Гуманізм як конкретне історичне явище виникає в епоху Ре­несансу, виступає як розповсюдження певного кола гуманітарних знань і означає світську науку та освіченість на противагу вчено­му богослов'ю. Для позначення гуманістичної освіченості в епо­ху Відродження був введений термін «яіийіа Нитапііаш», який означає:

«Старанне вивчення всього, що складає цілісність людсько­го духу»1.

В центрі філософування представників італійського Відро­дження було слово, культ прекрасного і чистого класичного мов­лення. Слово ототожнювалось із «знанням» і «доброчесністю». Звідси ідея виховання душі через вивчення античних творів, ідея актуалізації через «зпкііа Ьитапііаііз» можливостей, закладених природою в індивіді. «Ншпапііаз» для латинських авторів (на­приклад, Цицерона) означав приблизно те саме, що давні греки виражали терміном «пайдейя», тобто виховання й освіту людини. У гуманістів цей термін означав повноту й неподільність приро­ди людини. Вважалось, що в становленні духовної освіти основ­на роль належить словесності, а саме поезії, риториці, історії та філософії.

Розгорнуте тлумачення поняття «зоісііа Ьшпапііаиз» належить Колюччо Салютаті (13311406). Він підкреслює, що, на відмі­ну від

 

 

природничих наук, «зпісііа пшпапііаііз» спрямовані на пі­знання не зовнішнього світу, а людського буття, й у цьому їх ве­лика практична цінність. Вони ґрунтуються на досвіді язицької та християнської культури й покликані формувати нову людину, що володіє високою якістю — Ьшпапказ. Цю якість К. Салютаті ро­зуміє як здатність до доброчесних вчинків, що виробляється до­свідом і освітою. Ншпапііаз (людяність) — не тільки прекрасна властивість душі, але також практичний досвід і вченість. Добро­чесність і знання набувають істинного смислу в життєвій практи­ці людини. Оскільки пшпашіаз не дана людині від народження, засвоєння цієї властивості стає підсумком наполегливої праці, але саме вона веде людину до найвищого блага на землі.

В тлумаченні пшпапііаз полягає сутність гуманістичної про­грами К. Салютаті. Риторика повинна стати провідником мудрос-

1 Баткин Л. М. Итальянское Возрождение: проблеми и люди. — М, 1995. — С. 48.


И


 


158


Розділ 7


Риторика в епоху Середньовіччя, Відродження та Нового часу



ті, служницею філософії, але остання не може бути до кінця зро­зумілою без красномовства. Зв'язок риторики і філософії очевид­ний — вивчення однієї передбачає знання іншої. Салютаті звер­тає увагу на всепроникливе значення обох наук у системі знання:

«філософія — королева наук», риторика — найвизначніша з мистецтв, «те саме (мистецтво), яке прикрашає й возвеличує всі інші науки, як спекулятивні, так і практичні»1.

Ідеал Салютаті — повнота знання у поєднанні з красою і си­лою мовлення.

Учень К. Салютаті — Леонардо Бруні (13701444) — визна­чав «зикііа пшпапііагіз» таким чином:

«пізнання тих речей, які стосуються життя і звичаїв і які вдосконалюють та прикрашають людину» .

У цьому процесі важлива роль належить у тому числі й рито­риці. Л. Бруні в своїй праці «Про наукові і літературні заняття» відмічав необхідність читання ораторів для здобуття належної освіти. Оскільки:

«У ораторів ми навчимося вихваляти благодіяння і прокли­нати злодіяння, підбадьорювати, переконувати, хвилювати, страшити. Хоча все це роблять і філософи, однак (не знаю, яким чином) саме у владі оратора викликати гнів, милосер­дя, збудженість і пригніченість душі. Далі, особливими зна­ряддями ораторів є словесні прикраси й образність думок, що осяюють промову, ніби зірки, і роблять її чарівною; їх ми і запозичимо у ораторів для письма та розмови й оберне­мо на свою користь, коли цього буде вимагати справа. Зре­штою, візьмемо у них словесне багатство, силу висловлю­вання й, у якості зброї, як я б сказав, всю життєву силу і могутність мовлення» .

Інший відомий гуманіст Лоренцо Валла {14071457) хотів залучити для поновлення богослов'я «риторичну науку» на противагу «діалектиці». Він ототожнює об'єкт філософського дослідження з об'єктом риторики. Предмет риторики — це все те, що в історичній діяльності може бути виражене людською мовою.


У роботі «Диспути про діалектику» Лоренцо Валла відносить діалектику до риторики. Він заперечує і вважає взагалі безглуз­дим визначення діалектики як «мовлення двох» від «діа» — два і «логос» — мовлення. Діалектика — це своєрідний метод. Вона становить собою частину риторики, оскільки і діалектика, і рито­рика використовують силогізми (міркування), однак у риториці силогізм прикрашений. Діалектик прагне навчити, а оратор, крім цього, прагне також принести задоволення, переконати в необ­хідності праведного способу життя, здійснюючи при цьому по­хвалу тому, що варте похвали, й огуду тому, що на неї заслуго­вує. Діалектика і риторика як одяг, який людина міняє в залежності від місця перебування:

«...так діалектик, промова якого має домашній і приватний характер, не зможе отримати того блиску й тієї величності, які отримує оратор...» .

Тобто діалектика в епоху Ренесансу на відміну від епохи Се­редньовіччя виступає як деяка допоміжна майстерність для ора­тора.

І все ж таки існувала небезпека перетворення риторики в чис­то літературне явище, що прагне досягти ідеалу мовної вишука­ності. Саме це ми спостерігаємо у творчості Ермолао Барбаро (близько 14531493), який був автором витончених промов.

Барбаро виходив із вимоги, як зазначається в одному з його листів, запобігти розходженню між формою і змістом, що прояв­ляється у філософів і юристів на шкоду формі. Його програма полягає в тому, щоб нещадно боротися проти таких «філософів», які намагаються відокремити філософію від красномовства. Од­нак згодом культ «гармонії» (узгодженість звуків, витонченість фраз, відсутність різкості) зробили його послідовним прихильни­ком мовної витонченості. Так він приходить до розуміння пере­кладу як «прикрашання»:

«Я перекладаю всі книги Арістотеля, прикрашаючи їх, на­скільки можу, ясністю, своєрідністю, вишуканістю»2.

Тобто творчість Ермолао Барбаро яскраво засвідчує той пункт, до якого поступово приходить розвиток риторики як мис-


 


1 Цит. за: Брагина Л. М. Итальянский гуманизм. Зтические учення XIV—XV ве-ков. — М., 1977. — С. 103.

Цит. за: Баткин Л. М. Итальянское Возрождение: проблеми н люди. — М., 1995.— С. 48.

3 Бруни Л. О научньїх и литературньїх занятиях // Идеи зстетического воспитания. — Т. 1.—М., 1973, —С. 333—334.

Розділ 7


Валла Л. Перекапьівание [пересмотр] всей диалектики вместе с основаниями все-общей философии // Валла Л. Об истинном и ложном благе. О свободе воли. — М., 1989, —С. 352.

Гарзн 3. Проблеми итальянского Возрождения. —М., 1986. — С. 96. Риторика в епоху Середньовіччя, Відродження та Нового часу


/


тецтва говорити витончено. Саме таке тлумачення риторики було закладене ще концепцією Квінтіліана.

Взагалі в епоху Ренесансу відбулася цікава суперечка про ри­торику між Ермолао Барабаро та іншим відомим філософом — Джованні Піко делла Мірандола {14631494).

Джованні Піко вважав:

«Немає освіченої людини без обізнаності у вишуканій слове­сності; але без посвяченості у філософію немає людини. Му­дрість, позбавлена красномовства, може приносити користь, але нерозумне красномовство, подібно до меча в руках боже­вільного, не може не приносити величезної шкоди» .

Філософу ні до чого витонченість, вправність, принадність. Він розраховує не на оплески натовпу, а на мовчазне захоплення обраних. У високих матеріях краса слова лише шкідлива. Неда­ремно Святе Письмо викладене «скоріше грубо і незграбно, ніж витончено». Тут важливе «що», а не «як». Саме тому Платон хо­тів вигнати поетів з міста, де правлять філософи.

Піко вважає, що філософські міркування не потребують сло­весних прикрас. Він також заперечує думку про те, що медоточи­ве красномовство не є для них перешкодою, оскільки ніби поле­гшує сприйняття.

Тільки три речі прикрашають філософію: життя автора, що відповідає його філософській системі;

 

 

істинність мовлення і ску­пість мовлення. Філософія повинна предстати перед людьми без ораторських шат, «вся перед очима». На думку Піко, не існує во­рожнечі мови й серця. Однак можна жити без мови, нехай пога­но, але не без серця.

Хоча в кінці свого листа до Ермолао Барабаро Піко пом'якшує свою позицію, говорячи, що краще вірне і некрасиве мовлення, ніж красиве, але невірне.

Крім цього, Піко зауважує, що його висловлювання про спів­відношення риторики та філософії мають лише підштовхнути Ба-рбаро до палкого захисту красномовства.

У листі-відповіді Барбаро спростовує позицію Джованні Піко, оскільки, на його думку, положення: «оратори говорять неправ­ду»; «мовлення оратора ніжне та приємне»; «дике й брутальне мовлення сповнене величності» невірні в усіх відношеннях. На­приклад, з того, що деякі оратори говорять неправду, не випли

 

 

-

Пико делла Мирандола Дж. Джованни Пико делла Мирандола приветствует своего Зрмолао Барбаро // Сочинения итальянских гуманистов зпохи Возрождения (XV в.). — М, 1985. — С. 261.

Розділ 7


 


ває, що всі оратори брешуть. Тобто в цій суперечці для обгрунту­вання своїх позицій і Піко, і Барбаро використовують не лише свою риторичну майстерність, але й знання з логіки.

Серед теоретичних праць з риторики епохи Відродження слід відмітити «Риторику» німецького філолога Філіпа Меланхтона (1497—1560). Вона була перекладена російською мовою в 1620 р. з оригінальними доповненнями і використовувалась як підручник.

XV—XVI ст. — це епоха Реформації в Церкві. Поширення на­бувають письмові суперечки. Наприклад, відома суперечка між засновником лютеранської церкви Мартином Лютером (1469— 1536) і гуманістом Еразмом Роттердамським (1469—1536).

Крім цього, в добу Відродження риторика збагатилася живими національними мовами, залишив латину старих підручників.

Таким чином, Античність і Ренесанс — це епохи, коли до рито­рики ставились із надзвичайною повагою. В епоху Відродження риторика посіла чільне місце серед « зтсііа пшпапнаа'з». Виходячи з того, що головною своєю якістю «питапіїаз» людина не володіє від народження, то вона повинна здобувати її протягом всього життя через « зШсіїа пшпапіїап'з». Тут особливо наголошується на зв'язку риторики з філософією, бо красномовство без мудрості й доброчесності може бути небезпечним для багатьох людей. Інакше риторика перетворюється на суто формальну справу, що не пов'язана з істиною, моральністю, життям у цілому і не відповідає ідеалу універсальної людини. Слово тісно пов'язане з духом, що породжує його. Отже, не можна нехтувати цим і зосереджуватись виключно на слові, на різноманітних способах виразу.







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 923. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.048 сек.) русская версия | украинская версия