Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Завершення промови




Остання частина промови — завершення — дає мож­ливість оратору посилити переконливість своїх думок, які було обгрунтовано в основній частині. Загальна мета завершення закріплення оратором своїх положень у свідомості аудиторії.

Найбільш поширеними є три прийоми, що використовуються в цій частині:

формулювання висновків;

розгляд перспективи;

апелювання.

Перший прийом {формулювання висновків) полягає в тому, що оратор повертається до найважливіших пунктів головної час­тини. У таких випадках завершення промови покликане нагадати про них. Воно може розгортатися на:

1) предмет повідомлення;

2) структуру повідомлення:

Розгортанні1 завершення на предмет промови передбачає під­сумовування д] мок щодо нього. Для цього оратор повинний віді­брати найбільш сильні суттєві положення головної частини. Ви­значальною є процедура розробки резюме. У завершеннях такого типу не рекомендується: вводити нові дані; занадто варіювати вихідні формулювання; відволікатися «цікавинками».

Розгортання завершення на структуру повідомлення перед­бачає огляд того, в якій послідовності подавалась інформація про предмет промови. Тобто оратор наголошує не на головних рисах самого предмета, а на головному в повідомленні про нього. Для цього характеризується загальна структура промови та окремі ча­стини. Головною тут є процедура розробки анотації. У завершен­нях такого типу не рекомендується: на ходу перебудовувати по­відомлення; надавати рівного значення всім частинам; випускати мотиви переходу від однієї частини до іншої.

Формулювання висновків є досить поширеним способом заве­ршення ораторських промов. Оратор ще раз наголошує на важли­вих думках свого виступу. При цьому доцільно перераховувати ті пункти, які повторюють, за допомогою конструкції: По-перше.... По-друге.... По-третє.... Другий прийом {розгляд перспективи) полягає в тому, що оратор окреслює гіпотетичний розвиток предмета промови. Для цього оратор може скористатися екстраполяцією:

1) часовою;

2) просторовою.

Завершення через часову екстраполяцію передбачає розгляд того, чим предмет буде завтра. Промова грунтується на загальній схемі: «чим був об'єкт учора — чим він є сьогодні — чим він бу­де завтра». Слід підкреслити, що така схема підходить до пові­домлень майже на будь-яку тему.

Завершення через просторову екстраполяцію передбачає вве­дення нових об'єктів для кращого засвоєння предмета промови. Ці об'єкти можуть бути подібними або контрастними до предме­та промови.

Прикладом завершення через розгляд перспективи може бути промова Ф. Рузвельта, виголошена ним 6 січня 1942 року:

«Ніякий компроміс не завершить цей конфлікт. Ніколи не можна досягти задовільного компромісу між Добром і Злом. Тільки тотальна перемога може винагородити прихи­льників толерантності і пристойності, свободи і віри»1.

Третій прийом (апелювання) полягає в тому, що оратор на­магається емоційно завершити свою промову та вплинути на по­чуття аудиторії. Найчастіше використовується тоді, коли людина намагається сформувати у слухачів намір певним чином діяти. У завершеннях такого типу не рекомендується: надто підкреслюва­ти дистанцію між оратором та аудиторією, характеризувати слу­хачів (особливо негативно), домагатися згоди аудиторії, проти­ставляти окремі групи слухачів між собою, примушувати аудиторію до відповідей на прямо поставлені запитання.

Прикладом апелювального завершення може бути промова У. Черчилля «Час дерзати і вистояти»:

«Значить — до справи, в бій, до праці: кожний по своїх силах, кожний на своєму місці. Вступайте до армії, пануйте в повіт­рі, рухайте потік озброєнь, топіть німецькі підводні човни, виловлюйте міни, оріть землю, будуйте кораблі, охороняйте вулиці, доглядайте поранених, підбадьорюйте тих, хто зане­пав духом, і шануйте відважних. Вирушимо всі разом уперед, по всіх частинах імперії, по всіх закутках Острова. Не можна втрачати жодного тижня, жодного дня, жодної години»2.

Вибір того чи іншого прийому завершення диктується конкре­тними умовами спілкування. Насамперед оратору слід зважити на мету промови. Для інформативних промов більше підходить завершення через формулювання висновків, а для переконую­чих — розгляд перспективи (як правило, невтішної в разі відмови від певних дій) або апелювання. Крім того, тип завершення зале­жить і від способу подання матеріалу в головній частині. Для іс­торичного способу викладу, наприклад, оптимальним буде заве­ршення як розгляд перспективи.

Останні фрази завершення мають бути ретельно продумані оратором, адже вони сприяють закріпленню того враження, яке склалось в аудиторії під час всієї промови. В межах риторики встановлені певні загальні прийоми завершення, що підходять до промов на будь-яку тему:

—цитата;

—ілюстрація;

—подяка аудиторії, яка має вигляд розгорнутого компліменту.
При виборі прийому завершення як подяки оратору не слід

обмежуватися простою фразою: «Дякую за увагу!». Потрібно конкретизувати комплімент аудиторії. Наприклад:

«На завершення я б хотів подякувати вам за те, що так ува­жно мене слухали і задавали цікаві запитання. Дуже приєм­но було з вами співпрацювати», або

«Дякую за увагу. Було дуже приємно виступати у вашій уважній і доброзичливій аудиторії» та ін.

Окрім «позитивних» варіантів завершення промови, фахівця­ми у галузі риторики встановлені й «негативні» способи. Ефекти­вне завершення виступу має таке саме значення, як і вдалий вступ. Не треба завершувати промову:

—вибаченнями;

—додатковими даними після того, як сформульовано висновки;

—безнадійною перспективою.

Загальна риса завершення — це стислість (так само, як і вступу).

 

Лекція 6. Особливості обвинувальної та захисної судових промов (4 години)

1. Зміст та побудова обвинувальної та захисної промов.

2. Промова прокурора при відмові від обвинувачення. Альтернатива в захисній промові.

3. Репліка прокурора та захисника як засіб переконуючої дії.

Засвоєння даної теми передбачає використання певних нормативних положень. А саме: ст.324 КПК України передбачає, які саме обставини прокурор повинен висвітлитив своїй промові. Судова промова, а саме її переконливість базується на чотирьох визначальних моментах. Це: що говорити, як говорити, кому говорити та хто говорить. Будь-яка судова промова, наприклад, при розгляді кримінальної справи, обов”язково повинна містити такі складові частини: 1) вступ; 2) встановлення фактичних обставин справи, аналіз та оцінка доказів; 3) обгрунтування кваліфікації злочину; 4) характеристика особи підсудного; 5) міркування про цивільний позов та про міру покарання; 6) заключна частина.У ст.266 КПК України зазначено, що „захисник бере участь у судових дебатах, висловлюючи суду свою думку про значення перевірених доказів у справі, про наявність обставин, які виправдовують підсудного чи пом'якшують його відповідальність, а також свої міркування з приводу застосування кримінального закону та міри покарання.” Таким чином, вже у самій нормі закону достатньо повно окреслене коло питань, що повинні бути проаналізовані захисником у своїй промові в ході судових дебатів. Вступна частина захисної промови повинна підготувати слухачів (суддів, народних засідателів, присяжних) до сприйняття тих фактів та тієї правової позиції, в яких захисник хоче переконати судову аудиторію. Саме тому, не викликає належної уваги та довіри промова, яка розпочинається або з повторення формули обвинувачення, або із загально відомих висловів чи шаблонів. Чим більше „авторським” буде вступ, тим скоріше захисникові вдасться привернути увагу до своїх міркувань. Аналізуючи фактичні обставини справи та наявні в справі докази, що підтверджують чи спростовують висунуте підзахисному обвинувачення, захисник завжди повинен пам”ятати про свій обов”язок діяти тільки на користь законних інтересів свого підзахисного, відстоюючи його права. Не можна визнати правильним та ефективним кроком захисника його висловлювання щодо доведеності вини підзахисного. Фактично це було б відмовою від підтримання захисту та ставанням на бік обвинувачення. Захисник, в усякому разі, повинен знайти можливості спростовувати чи хоча б пом”якшувати доводи обвинувачення. І це можливо зробити тільки послідовно та грунтовно піддаючи дослідженню доводи сторони обвинувачення, та висуваючи свої версії перебігу подій, підкріплюючи їх доказовою базою захисту. Безумовно, захисникові треба орієнтуватись на окреслений кримінально-процесуальним законом предмет доказування (ст.64 КПК): подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); винність підсудного у вчиненні злочину і мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу підсудного, пом'якшують та обтяжують покарання; характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; причини і умови, які сприяли вчиненню злочину. Особливу увагу захисник може приділити таким найчастіше спірним моментам, як наявність події злочину, харатер вини та мотивів, наявність причинного зв”язку між діянням та наслідками, обставини справи, що пом”якшують відповідальність. Логічно походячи від аналізу фактичних обставин справи, захисник може перейти до обгрунтування помилок при кваліфікації дій підзахисного, якщо вони були припущені стороною обвинувачення. При цьому безумовно необхідно, використовуючи чіткі юридичні формулювання та посилання на закон та судову практику, дати оцінку об”єкту, об”єктивній стороні, суб”єкту та суб”єктивній стороні скоєнного діяння. Висуваючи свою точку зору щодо кваліфікації діяння підзахисниого, захисник повинен заздалегідь прорахувати можливі судові рішення, щоб не погіршити становища свого клієнта. Окремо треба звернути увагу захисникові на процесуальні порушення, якщо вони були припущені в ході досудового слідства. Це і законність порушення кримінальної справи, і факти порушення права на захист, і інші порушення кримінально-процесуального закону, що призвели чи могли призвести до неправильного розгляду та вирішення кримінальної справи.Однією із найефектніших питань, що підіймаються захисником в його промові, є питання пов”язані із характеристикою особи підзахисного, в тому числі із аналізом обставин, що пом”якшують відповідальність останнього. Пом”якшуючі вину обставини визначені ст.66 КК України. Однак, цей перелік не є вичерпним. Тож, саме захисникові може належати право першим поставити наголоси на тих обставинах, про які обвинувачення не зазначило, але які можуть бути визнані судом як пом”якшувальні. Крім того, захисникові треба особливо ретельно підготуватись до харатеристики самої особи підзахисного. Адже влучна, непересічна характеристика може справити на суд (особливо на суд присяжних) сильне, позитивне враження.Безумовно, не може захисник не торкнутись у своїй промові і питання пов”язаного із заявленим цивільним позовом. Якщо розмір шкоди вже був проаналізований захисником раніше, все рівно варто торкнутись цього питання, особливо, якщо підзахисний позитивно себе показав по відношенню до потерпілого (відшкодував шкоду, проявляв турботу та увагу). За наявності процесуальних підстав, захисник може ставити питання про відмовлення у задоволені цивільного позову чи у залишенні його без розгляду. Щодо міри покарання, навіть у ситуації повного визнання вини підзахисним, захисник може знайти підстави для звільнення від відповідальності, покарання чи, хоча б, застосування найменьш суворої міри покарання за інкримінований підзахисному злочин.І, нарешті, захисна промова закінчується стислим підведенням підсумків вже викладеного, а точніше, лаконічним формулюванням остаточної правової позиції захисту. Таким чином, судова промова захисника – це логічно завершений творчий продукт, що містить аргументаційно виважену, юридично обгрунтовану та емоційно підкріплену позицію захисту. Ступінь переконливості захисної промови залежить не тільки від її змісту та побудови, а й від форми її проголошення, особистісних якостей захисника та судової аудиторії, що сприймає цей виступ.

Окремої уваги заслуговують промова прокурора при відмові його від підтримання обвинувачення. При відмові прокурора від підтримання обвинувачення його промова може містити наступні складові елементи: викладення фактичних обставин справи, як вони були
встановлені попереднім слідством; заява про непідтвердження обвинувачення в суді — про відмову від обвинувачення; аналіз та оцінка доказів, зібраних і досліджених під час попереднього і судового слідства; фактичні обставини та юридичні підстави відмови від державного обвинувачення; причини необгрунтованого притягнення особи як об­винуваченого до кримінальної відповідальності, пропози­ції щодо їх усунення; пропозиції про поновлення порушених прав підсуд­ного; пропозиції про подальшу долю справи[9].

Звичайно, бувають випадки, коли в захисній промові може йти мова як про позицію повного виправдання, так і міркування щодо перекваліфікації дій підзахисного, чи існування пом”якшуючих вину обставин. Це, так звана, альтернатива в промові захисника. Неоднозначний погляд вчених та практиків і на наявність так званої альтернативи в захисній промові. Більшість з них схиляється до думки про неефективність та зниження загального переконуючого ефекту захисної промови при наявності альтернативних підходів при визначенні позиції захисту в захисній промові під час судових дебатів. Однак, вимога закону щодо направленності діяльності захисника на використання всіх наявних фактичних обставин на користь підзахисного не виключає використання захисником прихованої альтернативної вимоги під час проголошення захисної промови в суді. Виходячи із спостережень адвокатів, прямої альтернативи краще уникати, бо її висловлення захисником значно знижує переконуючий ефект промови. Однак, якщо наявна така ситуація, то вказана альтернативна позиція повинна бути в усякому разі лише прихованою. Основною позицією захисту може бути лише найбільш сприятлива для підзахисного точка зору на обставини справи. Репліка – це частина судової промови, основне призначення якої коротко, в стилій формі звернути увагу уду на перекручення фактів, домисли та принципово неправильлнів судження, допущені учасниками дебатів у сввоїх промовах (ст.318 КПК України).Прокурор зазвичай виступає з реплікою у випадках висловлення учасниками судових дебатів помилкових суджень, непрвильного тлумачення норм права, перекручення фактичних обставин справи, допущення грубої поведінки, явного перекручування позиції прокурора, цивільного позивача. Право останньої репліки належить захисникові, однак, в свої репліці він неповинен заперечувати проти основної промови прокурора. Адже, це захисник мівг зробити пвд час проголошення свої промови в ході судових дебатів. В усякому разі репліку відрізняє від промови стислість, напруженість та пристрастність.

Основні поняття та визначення по дисципліні*

 

Алегорія — троп, за допомогою якого стає можливим зображення абстрактно­го поняття чи явища через конкретний образ.

Алітерація — повторення однорідних приголосних звуків у речен­ні з метою створення художнього образу і підсилення звучності тексту.

Алогізм — пору­шення послідовності, логіки в міркуванні, що веде до ви-кривлення думки і можливості зловживання довірою ауди­торії.

Алюзія — стилістична фігура: натяк на якийсь відомий факт.

Ампліфікація — накопичення кількох схожих визначень, що підсилює характеристику явища або особистості.

Амфіболія — троп, побудований на двозначності слова: оратор свідомо приховує, яке саме значення з двох він використовує.

Анадиплозис, або стикування - стилістична фігура: лексико-синтаксичне по­вторення слова (словосполучення) в кінці рядка (речення), яке ніби "підхоплюється" на початку наступного речення.

Аналогія — схо­жість явищ, що є підставою для умовиводів у певних си­туаціях (наприклад, коли промовець хоче пояснити щось незнайоме з допомогою знайомого).

Анафора - стиліс­тична фігура: лексико-синтаксичне повторення слів чи словосполучень на початку прозаїчних речень (у віршах відповідно — рядків).

Аномінація — стилістична фігура: створення нового слова на ос­нові двох відомих слів.

Антитеза — стиліс­тична фігура, протиставлення антагоністичних (чи ситуа­ційно антагоністичних) явищ.

Антономазія – це троп, який використовує описуюче визначення особи замість того, щоб назвати її ім”я і прізвище.

Апологія — промова або письмовий твір на захист пев­ної особи. А. складали для звинувачених судом давньог­рецькі логографи-софісти.

Апосіопеза, або замовчування — стилістична фігура: обрив, що містить у собі щось невимовне, підтекст. Промова переривається, тому що потрібно щось "сховати" чи імітувати таємницю.

Аргументація — це процес обгрунтування людиною пев­ного положення (твердження, гіпотези, концепції) з ме­тою переконання в його істинності, слушності. Структура аргументації — теза, аргументи. Теза аргументації — це положення, яке необхідно об­грунтувати. Аргументи аргументації — це положення, за допомогою яких обґрунтовується теза. Форма аргументації — це спосіб, який застосовується для обгрунтування тези.

Асиндетон— безсполучення, стилістична фігу­ра, коли сполучення опускають для підсилення мови.

Аудиторія – це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переконання, позиції, точки зору з приводу пи­тання, що обговорюється. Вона є основним об”єктом аргументативного впливу в спорі.

Витія(застаріле або іронічне) — оратор, людина вправ­на у красномовстві.

Гіпербола— це перебільшення, створення більш повного враження.

Глоса — примітка між рядками та на полях манускрипту, коментар до тексту.

Глосатор — юристи, тлумачі законів в європейському середньовіччі, що почали виходити не з букви, а з духу права.

Гомілет — християнський проповідник.

Гомілетика — християнська риторика, що має на меті витлумачення Біблії через пропо­відь чи повчальну бесіду.

Горгієві фігури — введені вперше Горгієм різноманітні прийоми, що наближали ораторську промову до поезії (симетрично-ритмічна побудова речень, використання рим і тропів), спиралися почасти на практику фольклорних заклинань.

Градація — стилістична фігура, що дозволяє показати явище в розвитку. Види градації: клімакс — розташування слів за семантикою зростання, накопичення; антиклімакс — розташування слів за семантикою послаблення.

Дебати— це супереч­ки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо. Мета дебатів — прояснення ставлення учасників обговорення до спільних для всіх тез виступу.

Дискусія— це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясу­ванні і порівнянні різних точок зору, у знаходженні пра­вильного рішення спірного питання. Дискусію можна також кваліфікувати як своєрідний спосіб пізнання.

Диспут— це публічна суперечка, предметом якої є наукове або су­спільно важливе питання. Організаційні форми диспуту можуть бути різноманітними: обговорення дисертації, публічний захист тез тощо. На відміну від дискусії диспут не тільки з'ясовує підстави, а й виявляє позиції спере­чальників, причому останнє в диспуті часто стає голов­ним.

Діафора — стиліс­тична фігура, різновид повтору: повторюються слово ми вираз, які щойно прозвучали, але вони набувають більш експресивного звучання.

Евристика — особли­вий метод ведення діалогу, навчання, введений Сократом. В Е. все будується на системі навідних питань, що підштов­хують співрозмовника до вирішення проблеми.

Евфемізм — троп, заміна табуйованих (священних, стилістично неприйнят­них для якоїсь групи або ж просто непристойних) слів описовими синонімічними словами (зворотами).

Евфонія — певна якість мовних звуків, що визначає емоційне забарвлення мови оратора. Прийоми гри алітерацією та асонансом, ритмічні моделі тексту сприяють Е.

Евфуїзм — стиль, що відрізняється штучною пишномовністю, манір­ністю.

Еліпсис - стилістич­на фігура: пропуск слова, яке легко відтворити, воно ніби "підказується" контекстом.

Емпатія — здатність відчувати стан іншої людини або ауди­торії.

Ентимема— скорочений силогізм, у якому про­пущено посилання або висновок.

Епідектичне красномовство — те саме, що урочисте красномовство.

Епістрофа — стилістична фігура, що складається з повторення одного і того самого слова чи звороту.

Епітет — троп, який образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи най­характернішу чи вражаючу якість.

Епіфора — стилістична фігура: зворотний анафорі прийом, по­вторення слів (словосполучень) в кінці речень (у віршах — наприкінці віршових рядків або строф).

Ідіома— словосполучення, характерне для даної мови.

Ізоколон– це риторична фігура, в якій повторюються вріноважені між собою приблизно рівні частини промови.

Імпровізація— промова, з якою виступають без явної підготовки, звичайно, спираючись на свій попередній досвід.

Інвектива— промова з лайкою, з нанесенням ко­мусь образи.

Інверсія — стиліс­тична фігура: незвичний, нехарактерний порядок розташу­вання слів.

Іронія — сти­лістична фігура, з допомогою якої оратор дає зрозуміти аудиторії своє критичне ставлення до об'єкта промови, хо­ча прямо його не висловлює.

Ірраціональні моменти промови — апеляція оратора до стихії емоційного, розбурхання почуттів аудиторії (лю­бов, ненависть, співчуття тощо). До обігравання І. м. п. часто вдаються демагоги.

Каламбур— гра слів, основана на їх схожому звучанні.

Катахреза— різновид метафори, у якій поєдну­ються несумісні поняття.

Когезія — один із способів інтеграції тексту, якщо всі його частини постійно взаємодіють завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано.

Композиція — розташування складових літературного твору (компонен­тів). Виділяють три основних типи композиційної побудо­ви тексту: лінійну, спиральну та кільцеву. Лінійна - ком­позиція, за якої частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це - хронологічний розвиток подій). Спиральна композиція - спосіб побудови тексту, за якого основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожного разу вона збагачується новою інформацією. Кільцева композиція - спосіб побудови тексту, за якого перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну.

Контамінація— включення подробиць одних подій у викладання інших. Це може бути ліричний відступ, який дозволяє собі лектор для того, щоб аудиторія дещо відпочила під час виступу (особливо академічної лекції) на складну тему.

Критика — це обгрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше. Структура критики – теза, аргументи. Теза критики - це положення, хибність або малий сту­
пінь правдоподібності якого необхідно довести в процесі критики. Аргументи критики – це твердження, за допомогою яких критикується теза. Форми критики - це спосіб, який застосовується для критики тези. Види критики — це критика тези, критика аргументів і критика форми.

Кульмінація— найбільш напружений момент промови, порівняння, доведення, пов'язаний з її змістом.

Літота — троп, що будується на художньому зменшуванні.

Логічна побудова промови — базується на дотриманні законів логіки (закони тотожності, протиріччя, виключе­ного третього, достатньої підстави), що забезпечують чіт­ку послідовність думки та врівноваженість частин тексту.

Маніпулювання — це вид взаємодії між співрозмовника­ми, коли один із них свідомо намагається проконтролюва­ти поведінку, дії іншого, спонукає його поводитися так, як йому вигідно.

Метабазис— софістичний прийом у суперечці, коли один із співрозмовників відхиляється від обговорюва­ної теми і підміняє її іншою.

Метафора— застосування слова або вислову в переносному значенні, а тому в її основі лежить порівняння.

Метонімія — троп, побудований на переносі назви з одного предмета на інший за суміжністю значень.

Невербальні складники комунікації - мова жестів і поз, мова міміки, парамовленнєві характеристики (тон, тембр, темп мовлення), мова простору тощо.

Оксюморон— стилістичний засіб, який пород­жує нове поняття, поєднуючи очевидні протилежності.

Опонент - це той, хто заперечує, піддає сумніву істин­ність або слушність тези, яку висунув пропонент. Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але може виникнути така ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в суперечці.

Орфоепія— правильна вимова, система норм вимови в певній мові.

Парадокс — стилістична фігура: неочікувана думка, висновок, що різко розходяться із загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту.

Паралепсис — сти­лістична фігура, що має місце, коли оратор повідомляє са­ме про те, що начебто намагався приховати. П. використо­вується для комічного ефекту.

Паралелізм – риторична фігура, в якій схоже розташовуються дві дії, два сюжети.

Перифраза — троп, описовий зворот мовлення, що вживається для надання реченню більшої виразності, щоб уникнути повторення.

Персоніфікація - троп, що базується на наданні абстрактному явищу рис живої особи.

Полемікаце суперечка, де є конфронтація, протистояння, проти- борство сторін, ідей, думок. У зв'язку з цим її можна ви­значити як боротьбу принципово протилежних думок зякогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, обстоювання своєї точки зору і спростування протилеж­ної.

Плісиндетон – це фігура, протилежна асиндетону, тобто вона передбачає достатньо словосполучників, навіть більше, ніж було б потрібно за змістом сказаного.

Претериція - риторичний прийом, коли після заяви про неможливість або не­бажаність якоїсь дії оратор відразу застосовує саме таку дію. |

Прийом маніпулювання у суперечці — це будь-який при­йом, за допомогою якого намагаються облегшити супе­речку для себе і ускладнити її для співрозмовника.

Пропонент — це той, хто висуває, обстоює деяку тезу. Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі по собі, вони повинні буги кимось сформульовані і по­ставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Проспекція — один із способів інтеграції тексту: на­тяк на те, про що йтиметься в наступних частинах виступу (майбутніх виступах).

Ремінісценція — сти­лістична фігура: відбиток відомої теми чи події в оратор­ській промові.

Репліка — коротка фра­за, породжена необхідністю термінового заперечення, уточнення, підтримки тощо; найуживаніша в судовому красномовстві.

Ретроспекція — один із способів інтеграції тексту: відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут ора­тор може посилатися не тільки на власні попередні висту­пи, а й на чужі праці та думки чи загальновідому інфор­мацію.

Риторика, реторика — наука про спосо­би переконання, ефективні форми впливу (переважно мов­ного) на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Риторичне запитання — стилістична фігура: запитання, відповідь на яке вже закладено в ньому самому, або ж від­повідь не потрібна.

Риторичне звертання — стилістична фігура, що вира­жає емоційне ставлення оратора до об'єкта його промови. Оратори звертаються часто не тільки до людей, а й до не­живих предметів або абстрактних понять. До Р. з. можна віднести й етикетні формули.

Риторичний вигук — стилістична фігура, що являє со­бою гасло в чистому вигляді.

Символ — троп, покликаний змалювати невичерпну складність явища, ба­гатозначна метафора. Головною відмінністю С. від алего­рії є те, що в принципі кожен може розшифрувати С. по-своєму, він — багатозначний.

Симплока — стиліс­тична фігура, збіг в паралельних структурах початку, кін­ця чи середини.

Синекдоха — троп (різновид метонімії), побудований на перенесенні значення з одного слова на інше на основі кількісних від­ношень: частина замість цілого, ціле замість частини, од­нина замість множини, множина замість однини.

Синестезія – це троп метафоричного типу, у якому задіяно відразу декілька почуттів у різних комбінаціях.

Со­фізм — силогізм, який виглядає правдоподібно, але є нав­мисно неправильним.

Софіст — з V ст. до н. є. С. стали називати вчителів філо­софії, які навчали мистецтва сперечатися і перемагати за будь-яку ціну (навіть із застосуванням свідомої облуди), що було важливим для клієнтів суду, а також виховували вміння говорити з проблем політики, будь-якої науки то­що.

Софістика — філософська течія у Греції (V ст. до н. є.), що спекулювала на плинності, нетривкості явищ і непев­ності людської думки, підносячи релятивність як критерій мислення взагалі.

Структура ораторського твору — модель побудови ви­ступу з певних складових частин, найпростішими з яких є вступ, виклад, висновки.

Суперечка – це процес обміну протилежними думками. Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або пози­цій. Кожна сторона активно обстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротив­ника. Отже, суперечка — це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці. Учасники суперечки— пропонент, опонент і аудиторія.

Троп — вживання слова чи виразу в переносному, образному значенні. До тропів, зазвичай, відносять: алегорію, амфіболію, гіперболу, евфемізм, епітет, літоту, метафору, метонімію, оксюморон, перифразу, персоніфікацію, порівняння, символ, синекдоху, уособлення.

Уособлення — троп, що дозволяє надавати неживим речам або нелюдському життю людських рис.

Фігури риторичні — незвична побудова фрази або її частини задля експресив­ності виразу. Ф. р. поділяються на синтаксичні та стиліс­тичні. До синтаксичних звичайно відносяться: асиндетон, зевгма, полісендитон, симплока, синтаксичний парале­лізм, хіазм; до стилістичних — алюзія, анадиплозис, ана­фора, аномінація, антитеза, апосіопеза, градація, діафора, еліпс, епістрофа, епіфора, інверсія, іронія, каламбур, обрив, парадокс, паралепсис, ремінісценція, риторичний вигук, риторичне звертання, риторичне питання.

Список рекомендованої літератури.

Нормативні акти:

1. Конституція України– К. „ІВА”, 1996.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України – К.: Атіка, 2001

3. Цивільно-процесуальний кодекс України – К.: Атіка, 2004

4. Господарсько-процесуальний кодекс України – К.: Юрінком Інтер, 2003

5. Кодекс адмінінстративного судочинства – К.: Атіка, 2005

6. Правила адвокатської етики// Варфоломеєва Т., Гончаренко С. Науково-практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру». – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С.141-176.

 

Основна література:

Абрамович С.Д., Молдован В.В., Чикарькова М.Ю. Риторика загальна та судова: Навч.посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

Аннушкин В.И. Первая русская риторика. — М., 1989.

Апресян Г.З. Ораторское искусство. — М., 1978.

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. — Львів, 1990.

Безменова Н.А. Неориторика: проблеми й перспективи // Семантика. Коммуникация. Стиль. — М., 1983.

Бельчиков Ю.А. Говори ясно и просто. — М., 1980.

Вандишев В.М. Риторика: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2003.

Васильєв А.Н. Основи культури речи. — М., 1990.

Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Культура и искусство речи. — М., 1984.

В мире мудрых мыслей. — М., 1962.

Головин В.Н. Основы культуры речи. — М., 1988.

Граудина Л.К., Миськевич Г.И. Теория и практика русского красноречия. — М., 1989.

Гурвич С.С., Погорілко В.Ф., Герман М.А. Основы риторики. — К., 1988.

Дюбуа Ж., Делин Ф., Клинкенберг Ж. и др. Общая риторика. — М., 1986.

Зеленецкий К.П. Исследования о риторике. — М., 1991.

Ивакина Н.Н. Основы судебного красноречия / Риторика для юристов. — М., 2001.

Кохтев Н.Н., Розенталь Д.Э Искусство публичного выступления. — М., 1988.

Михайличенко Н.А. Основи риторики. — М., 1994.

Михайловская М.Г., Одинцов В.В. Искусство судебного оратора. - М., 1981.

Михневич А.Е. Ораторское искусство лектора. — М., 1984.

Мовчан П. Ключ розуміння. — К., 1990.

Молдован В.В. Риторика: загальна та судова. – К., 1999.

Молдован В.В., Кацавець Р.С. Судова риторика: практикум. Навч. посібник – К.: Алерта, 2006

Мышление и речь. — М., 1960.

Найдорожчий скарб. Слово про рідну мову. Поезії, вислови. — К., 1990.

Общая риторика. - М., 1986; М., 1987.

Радченко В.Н. Изучение ораторского искусства в США. — М., 1991.

Риторика и стиль. — М., 1985.

Русанівський В.М. Мова в нашому житті. — К., 1989.

Сопер Поль. Основы искусства речи. — Ростов-на-Дону, 1995.

Сперанский М.М. Правила высшего красноречия. — М., 1973. ;

Томан Іржі. Мистецтво говорити. — К., 1986.

Українські прислів'я та приказки. — К., 1972.

Хоменко І.В. Еристика: мистецтво полеміки: Навч.посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

 

До теми 1:

Античнне риторики. — М., 1978.

Аристотель. Риторика // Античные риторики. — М., 1978.

Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена. — К., 1967.

Виклади давньослов'янських легенд або міфологія, укладена Я.Ф. Головацьким. - К. 1991.

Вомперский В.П. Русские риторики XVII—XVIII вв. — М., 1988.

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1988.

Демосфен. Речи. — М., 1954.

Зеленецкий К.П. Частная риторика. — СПб., 1850.

Золотослів. Поетичний космос Давньої Русі. — К., 1988.

Іваньо І.В. Феофан Прокопович // Філос. думка. — 1970. — N8 6.

Карабчевский Н.П. Около правосудия. — СПб., 1902.

Карабчевский Н.П. Речи. - М., 1916.

Києво-Печерський патерик. — К., 1991.

Кони А.Ф. Избранное. - М., 1989.

Корж Н.Г., Луцька Ф.Й. Із скарбниці античної мудрості. — К, 1988.

Кашанский Н.Ф. Общая риторика. — СПб., 1824.

Кошанский Н.Ф. Частная риторика. — СПб., 1824.

Крыленко Н.В. Судебные речи. — М., 1964.

Ломоносов М.В. Краткое руководство к красноречию // Полн. собр.соч.-Т.7.-М.;Л, 1952. Ляховицкий Л.Д. Характеристика известных русских судебных ораторов. - СПб., 1897.

Маслюк Л.Д. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. - К., 1983.

Мерзляков А.Ф. Краткая риторика. — М., 1828.

Молдован А.М. «Слово о законе и благодати» Иллариона. — К., 1984.

Огієнко І. Українська культура. — К., 1918.

Оратори Греции. - М., 1985.

Письма Ф. Прокоповича // Труды Киевской Духовной Академии.-1867.-Т. 1.

Платон. Диалоги. — М., 1936.

Плевако Ф.Н. Речи. - М., 1910.

Плутарх Порівняльні життєписи. — К., 1991.

Поварнин С.И. Искусство спора. — СПб., 1923.

Повесть временных лет. — М.; Л., 1990.

Прокопович Феофан. Філософські твори. — Т. 1. — К., 1991.

Сковорода Г. Сад пісень. - К., 1983.

Стратий Л.М., Литвинов В.Д., Андрушенко В.А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. - К., 1982.

Судебное красноречие русских юристов прошлого. — М., 1992.

Тимофеев А.Г. Судебное красноречие в России. — СПб., 1990.

Утченко С.Л. Цицерон и его время. — М., 1972.

Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія. — М., 1970.

Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. — М., 1972.

Чепіга І.П. Ораторське мистецтво на Україні в XVI—XVII ст. // Укр. мова і література в школі. — 1989. — №10.

 

До теми 2:

Арутюнов В.Х., Кирик Д.П., Мішин В.М. Логіка. – К., 2000.

Ивин А.А. Искусство правильно мыслить. – М., 1990.

Ивин А.А. Основы теории аргументации. – М., 1997.

Кудрин А.К. Логика и истина. – М., 1980.

Рузавин Г.И. Логика и аргументация. – М., 1997.

 

До теми 3:

Адлер Д. НЛП: современнные психотехнологии. – С.Пб., 2000.

О’Коннор Дж., Сеймор Дж. Введение в нейролингвистическое программирование. – Челябинск, 1998.

Родос В.Б. Спор и полемика. - М., 1989.

Сагач Г.М. Живе слово полеміста. — К., 1991.

Сагач Г.М. Золотослів. - К., 1993.

Сагач Г.М., Мартиненко В.Ф. Мистецтво ділового спілкування. - К., 1991.

Сагач Г.М., Юнина Е.А. Риторика в интеллектуальных играх. – К., 1991.

Сагач Г.М., Юнина Е.А. Загальна риторика. – К., 1992.

Сагач Г. Риторика. – К., 2000.

Шопенгауэр А. Эристика или искусство спорить. — СПб., 1990.

Хоменко І.В. Еристика: мистецтво полеміки: Навч.посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

До теми 4:

Зворыкин Ю.Н. Юмор в публичном выступлении. — М., 1977.

Карнеги Д. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. – М., 1989.

Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. - М., 1989.

Леоненко В.В. Профессиональная этика участников уголовного судопроизводства. —К., 1981.

Молдован В.В. Моральні засади діяльності прокурора // Сучасні проблеми держави і права. — К., 1990.

Прислів'я та приказки. Взаємини між людьми. — К., 1991.

Шейнов В.П. Искусство убеждать. – М., 2001.

 

 

До теми 5:

Гиндин С.И. Риторика и проблемы структури текста // Общая риторика. — М., 1986.

Молдован В.В. Мистецтво судової промови // Рад. право. — 1982.-№7.

Молдован В.В. Судебные прения. Игровые занятия. — К., 1989.

Молдован В.В. Судова риторика. — К., 1996.

Молдован В.В., Михеєнко М.М. Юридичний практикум: Навчальні ігри. — К., 1994.

 

До теми 6:

Андриевский С.А. Драми из жизни. Защитительные речи. — Петроград, 1916.

Бондаренко П.С. Судова промова. — Львів, 1972.

Вернидубов І.В. Проблеми підтримання державного обвинувачення за законодавством України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1992.

Гольдинер ВД. Защитительная речь. — М., 1970.

Защитительные речи советских адвокатов. — М., 1956;

Защитительные речи советских адвокатов. — М., 1957;

Судебные речи адвокатов Украинской ССР. — К., 1959.

Кони А.Ф. Советы лекторам. Искусство речи на суде // Избр. соч. в2т.-М.,1959.

Любітов С. Промова адвоката в кримінальній справі // Рад. право. -1966. - № 4.

Речи советских адвокатов. — М., 1968.

Речи советских адвокатов по гражданским делам. — М., 1976.

Речи советских адвокатов по уголовным делам. — М., 1975.

Сергеич П. Слово адвокату: речи советских адвокатов по гражданским и уголовным делам. — М., 1981.

Смолярчук В.И. Гиганты и чародеи слова. Русские судебные фразы второй половины XIX в. — М., 1984.

Искусство речи на суде. — М., 1988.

Судебные речи известннх русских юристов. — М., 1958.

Судебные речи прокуроров. — М., 1958.

Судебные речи советских обвинителей. — М., 1965.

Царев В.И. Слово государственному обвинителю. — М., 1982.


 


[1] Абрамович С.Д., Молдован В.В., Чикарькова М.Ю. Риторика загальна та судова: Навч.посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2002.- С.15.

[2] Вандишев В.М. Риторика: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2003. – С.15-16.

* При підготовці данного розділу були використані матеріали навчального посібника Хоменко І.В. Еристика: мистецтво полеміки. – К.: Юрінком Інтер , 2001.

 

* При підготовці данного розділу були використані матеріали навчального посібника Хоменко І.В. Еристика: мистецтво полеміки. – К.: Юрінком Інтер , 2001.

 

[3] Кириченко А. В. Современные психологические технологии влияния на личность в профессиональных целях. - Минск: Тесей, 2003. - с. 27.

 

[4] Там само. - с. 88-96

[5] Гуменюк О. Психологія впливу. – Тернопіль: Економічна думка, 2003. – С.71.

 

[6] Абрамович С.Д., Молдован В.В., Чикарькова М.Ю. Риторика загальна та судова: Навч.посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2002 – С.280

[7] Там само. – С.286

[8]Там же– С.287

[9] Вернидубов І. В. Проблеми підтримання державного обвину­вачення за законодавством України. Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 1992. - С. 25.

 

* При підготовці данного розділу були використані матеріали навчальних посібників Хоменко І.В. Еристика: мистецтво полеміки. – К.: Юрінком Інтер , 2001; Абрамович С.Д., Молдован В.В., Чикарькова М.Ю. Риторика загальна та судова: Навч.посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2002; Вандишев В.М. Риторика: Навч.посібник. – К.: Кондор, 2003.

 







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 483. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.034 сек.) русская версия | украинская версия