Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Сучасний адміністративно-територіальний поділ Львова




Місто Львів (адміністративно територія міста розділена на 6 районів: Франківський, Личаківський, Галицький, Сихівський, Залізничний і Шевченківський), трьох малих міських населених пунктів (м. Винники, смт. Брюховичі та смт. Рудно), які підпорядковуються Львівській міській раді, а також м. Дубляни Жовківського району. Станом на 1 січня 2007 р. у всіх цих міських поселеннях разом проживало близько 760 тис. осіб. Крім цього, до складу Львівської міської агломерації можна віднести багато поселень із прилеглих до Львова адміністративних районів: Пустомитівського, Городецького, Яворівського, Жовківського, Камянка-Бузького.

Галицький район - найменший за площею район Львівської міськради, що охоплює територію центральної частини міста Львова: Середмістя, Цитадель, Софіївку, Снопків.

Головні Район названо на честь засновника міста короля Данила Галицького, окрім того в його топоніміці також є вулиця Галицька, через яку колись починався Галицький шлях та площа Данила Галицького. Протягом своєї історії неодноразово міняв назву. Спочатку було утворено Центральний міський район, який 9 січня 1940 року у Львові було перейменовано на Сталінський район[32].. На підставі Указу Президії Верховної Ради України від 5 квітня 1951 з частин Сталінського, Залізничного та Червоноармійського районів Львова було утворено Ленінський район, а у липні 1956 року Сталінський та Ленінський райони були об’єднані в Ленінський район[33]. У 1969 році частину території Ленінського району було передано до Червоноармійського району (тепер Личаківський). У міру розширення Львова до Ленінського району почали включати новобудови, зокрема у 1980-х роках було включено новозбудований Сихівський житловий масив. З проголошенням незалежності Ленінський район було перейменовано в Галицький. Оскільки ж він включав у себе як історичний центр, так і новобудови Сихова і мав дуже велику площу, то лютого 2000 року Верховна Рада вирішила утворити Сихівський район. Таким чином тепер до складу Галицького району входить історичний центр міста та ряд районів, які безпосередньо межують з ним.

Найменший за кількістю населення район міста, окрім того кількість його мешканців постійно зменшується - значна частина помешкань на перших поверхах перетворилась на кафе, ресторани, магазини та іншу комерційну нерухомість що так само зменшує кількість мешканців, які переселяються в інші райони міста.

Вулиці - Площа Ринок, Шевченка, Дорошенка, проспект Свободи.

У роки ІІ Світової війни історичний центр Львова не зазнав значних ушкоджень, хоча кілька будинків було знищено. Зокрема на вулиці Коперніка було знищено греко-католицьку семінарію Святого Духа, також нацистами було знищено синагоги, які знаходились у Середмісті.

За радянських часів у історичному центрі Львова не проводилось значних забудов, за окремими винятками. Водночас радянська влада так само не особливо дбала про охорону існуючих пам’яток історії та архітектури. З примітних новобудов, які з’явились у той час можна назвати споруджений у 1963 році стадіон «Україна» (тоді «Дружба»). 1970-ми роками датується будівництво частини корпусів НУ «Львівська політехніка». У 1952 році було розбито Парк культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького. Також в радянські часи у центрі міста з’явилось ряд пам’ятників видатним діячам національної історії та культури, зокрема Іванові Франкові, Івану Федорову.

У роки Незалежності у центрі міста було встановлено ряд пам’ятників, зокрема Тарасові Шевченку та іншим визначним діячам української культури.

Основою сучасного Галицького району міста є історичний центр міста який водночас виконує функцію адміністративного, культурного та бізнесового центру, саме тут відбувається більша частина суспільно-політичних та культурних подій життя Львова. Сучасною домінантою Старого міста є пішохідні середньовічні квартали між проспектом Свободи і Підвальною, які розташовані навколо площі Ринок. Їх завершує своєрідне кільце скверів, сформованих на валах, площах та проспектах на місці колишніх міських мурів. Далі розходяться радіальні вулиці, серед яким можна виділити основні: Личаківську, Івана Франка, Зелену, Коперника, Городоцьку, Богдана Хмельницького та проспект Чорновола. Вони в свою чергу сполучені меншими вуличками.

Окрім того Галицький район включає ряд територій, які безпосередньо прилягають до історичного центру міста і належать до так званого «ближнього центру». Це є Цитадель - місцевість навколо гори Цитадель між вулицями Коперніка, Стефаника, Драгоманова та Вітовського а також Софіївку - місцевість на межі Галицького і Сихівського районів Львова, розташована між вулицями Стрийською, Панаса Мирного, Ярославенка, Дібровною та Свєнціцького. Також до Галицького району належить Снопків - місцевість розташована між вулицями Кримською, Архипенка, Генерала Тарнавського, Снопківською та Зеленою.

Залізничний район - один із районів Львівської міськради, що охоплює територію південно-західної частини міста Львова: Левандівку, Білогорщу, Скнилівок, Сигнівку, частково Рясне, Клепарів, Богданівку, та смт Рудне.

Залізничний район разом із Шевченківським - один із двох районів, назву яких не міняли з радянських часів. Вочевидь вона пов'язана з тим, що район утворено навколо залізниці - на його території знаходиться головний залізничний вокзал, а також ряд невеликих станцій. Окрім того, саме в Залізничному районі, здебільшого на Левандівці традиційно мешкають працівники Львівської залізниці

У Залізничному районі спостерігається притаманна для Львова загалом тенденція до поступового скорочення наявного населення. Скорочення мешканців району відбувається як за рахунок вищого рівня смертності над народжуваністю, так і негативного сальдо міграції.

Залізничний район утворився на територіях колишніх сіл Сигнівка, Скнилівок, німецької колонії Льовендорф (сучасна Левандівка), Білогорща, однак до складу Львова ці території увійшли відносно пізно - у XIX-ХХ століттях.

Наступним кроком до розвитку Південно-західної околиці Львова стало зведення у 1904 році нової будівлі залізничного вокзалу - зараз це головний залізничний вокзал Львова. Свого часу це був найсучасніший вокзал Європи. У місті розвивається мережа трамвайних колій - у жовтні 1908 року розпочався рух електричного трамваю по вулиці Янівській (суч. Шевченка). Спочатку він мав розворот за Янівським цвинтарем, однак згодом лінію подовжили, і вона набула сучасного вигляду. У 1914 році напередодні І світової війни на Левандівці було збудовано військовий аеропорт[34].

Будівля головного Львівського вокзалу дуже постраждала під час І світової війни - 20 червня 1915 року його підпалили російські війська, - а також внаслідок українсько-польської війни 1918–1919 років.

У повоєнні роки починається бурхливе промислове будівництво, окрім численних підприємств харчової промисловості, які існували тут ще з довоєнних років, та різноманітних майстерень, а часто на їх базі, з'являються нові підприємства радіоелектронної та машинобудівної галузей, значна частина з них виконує військові замовлення. Найбільші підприємства: ВО «Електрон» (тепер «Концерн Електрон»), ВО імені Леніна (тепер ЛОРТА), Львівський авіаремонтний завод, ВО «Біофізприлад», ВО «Автонавантажувач» та ряд інших. На території району сформувались дві промислові зони - Сигнівка, розташована вздовж вулиці Городоцької на виїзді з міста, та Рясне (на території Залізничного та Шевченківського районів), де знаходяться значні виробничі потужності. На кожному з цих підприємств працювало по кілька тисяч працівників.

Водночас у 1944-1946 році відбувається масове перейменування вулиць, з'являються типові для радянських міст назви вулиць на честь комуністичних діячів. У районі закривають церкви, які залишились з довоєнних часів. Натомість у 1950-х роках на вулиці Повітряній з'являється кінотеатр імені Коцюбинського, згодом перейменований у «Супутник». Завдяки наявності Залізничного вокзалу вже у 1952 році в районі з'являється перша тролейбусна лінія, яка з'єднує львівський вокзал із центром міста, а у 1953 році тролейбусна лінія продовжена до Богданівки (вулиця Окружна), у 1955 році - до Льотного поля.

У 1955 році завершується будівництво нового приміщення Львівського аеропорту. Паралельно в районі ведеться масове житлове будівництво - у 50-х роках ХХ століття з'являються малоповерхові будинки барачного типу на Левандівці, у 60-х роках починається масове зведення «хрущовок» на вулицях Виговського, Люблінської, Городоцької. На початку 70-х років за адресою вулиця Виговського, 1 зводиться перший у Львові 9-поверховий будинок. У 70-80 роках продовжується будівництво вздовж вулиць Виговського, Кульчицької, Кульпарківської, Патона, однак в 90-х роках у зв'язку з економічною кризою воно практично припиняється. У 1974 році закладено Скнилівський парк.

З проголошенням незалежності України в районі починається масове перейменування вулиць із суто радянськими назвами (наприклад, вулиця Валентини Терешкової, 1 травня, мікрорайон «Жовтневий»). Також у 90-х роках в районі починається масове будівництво церков: на вулиці Широкій збудовано греко-католицьку церкву Вознесіння Господнього, також на Левандівці збудовано церкву Покрови Пресвятої Богородиці, яка належить до УПЦ КП, на вулиці Головатого - греко-католицьку церкву Положення Пояса Пресвятої Богородиці.

На початку 1990-х років більша частина підприємств, які працювали на території Залізничного району банкрутує, район втрачає своє промислове значення. Однак вже у 1996 році на вулиці Виговського виникає ринок «Південний», який за кілька років перетворюється у найбільший промтоварний ринок Львова. У 1997 році відкрито новий Приміський вокзал, що дозволяє суттєво розвантажити головний залізничний вокзал Львова.

27 липня 2002 року під час авіаційного свята в Львівському аеропорту зазнав катастрофи винищувач СУ-27УБ, загинуло 77 людей. Ця катастрофа вважається найбільшою під час авіашоу у світі.

У рамках підготовки Львова до Євро-2012 було проведено реконструкцію аеропорту - подовжено злітно-посадкову смугу, яка дозволяє приймати літаки всіх типів, збудовано новий аеровокзал. 6 лютого 2012 року аеропорт отримав нову назву: «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького». 13 квітня 2012 року Президент України Віктор Янукович та УЄФА Мішель Платіні урочисто відкрили новий термінал аеропорту.

Основні вулиці та місцевості. Вулиця Любінська на ділянці між Будинком меблів і кінотеатром «Галичина»

Залізничний район охоплює значну частину Привокзальної - району забудови кінця XIX - початку ХХ століття, який утворився навколо головного залізничного вокзалу. Окрім того до його складу входять наступні місцевості Львова: Левандівка, Білогорща, Скнилівок, Сигнівка а також частково Богданівка, Рясне, Клепарів. До складу Залізничного району також входить селище Рудно, яке територіально відокремлене від Львова Пустомитівським районом.

Головною вулицею Залізничного району є частина вулиці Городоцької — від церкви Святої Анни до межі міста. Межа району утворена вулицями Шевченка, яка відокремлює його від Шевченківського району та Кульпарківською, яка відокремлює від Франківського. Також серед найважливіших вулиць району Широка, Повітряна, Сяйво, Левандівська (усі на Левандівці) а також Любінська, Виговського, Патона, Ряшівська. Щодо останньої, то її заплановано подовжити - від вулиці Патона до Люблінської та Наукової.

Личаківський район - один із районів Львівської міськради, що охоплює територію північно-східної частини міста Львова: Личаків, Великі Кривчиці, Лисиничі, Майорівку, Погулянку, Знесіння, Кайзервальд, Цетнерівку, Ялівець та місто Винники[35].

Личаків - місцевість Львова, що стала основою Личаківського району. Обмежена регіональним ландшафтним парком «Знесіння», вулицями Івана Франка та Левицького, Личаківським кладовищем.

Назва району походить від назви його основної дільниці - Личаків. Є дві версії походження цього слова - від «личаки», які виготовляли місцеві мешканці та назви маєтку Лютченгоф-Личаків. Назва Личаків широко представлене у топоніміці району - його центральна вулиця називається Личаківська, окрім того тут знаходиться Личаківський цвинтар який розташовано поруч із Личаківським парком. Також на території району розташовано недіючу залізничну станцію Личаків. У радянські часи район називався Червоноармійським - сучасну назву йому присвоїли лише на початку 90-х років минулого століття.

Більш інтенсивний розвиток східної частини Львова розпочався у 20 столітті - у 1907 році на Личаків пустили електричний трамвай, а вже наступного року через

Прокладання трамвайної колії вулицею Мечникова

Кривчиці проклали залізничну колію від Підзамче до Личаківського двірця. Однак здебільшого ця частина Львова мала розважально-рекреаційне та медичне значення для міста - тут розташовувались численні парки, зокрема протягом 1908-1914 років на Кайзервальді діяв перший в Україні луна-парк з численними атракціонами, тут знаходились численні медичні заклади. Однак у міжвоєнні роки Личаків став місцем престижної малоповерхової забудови, зокрема у 1930-х збудували за проектами Тадеуша Врубеля, Леопольда Мартина Карасінського, Максиміліана Кочура вісім десятків, переважно двоповерхових, вілл - «Професорську колонію», де поселили професорів Львівського університету. У 1930-х Майорівку придбав Андрей Шептицький й створив тут відпочинкову оселю для студентів Львівської греко-католицької семінарії та Богословської академії[36].

У вересні 1939 року, скориставшись нападом Німеччини на Польщу радянські війська зайняли Галичину. За словами історика Миколи Литвина, у вересні 1939 року саме у Винниках відбулась «зустріч» німецьких та радянських військ - у центрі містечка між ними розгорівся кількагодинний бій із застосуванням танків. Цілком ймовірно, що це був перший неприкордонний бій між червоною та німецькою арміями в ході ІІ світової війни.[2] Втім невдовзі Львів таки увійшов до складу Радянської України, і один з перших кроків комуністичної влади - запровадження нового адміністративного поділу Львова. 10 січня 1940 року Політбюро ЦК КП(б)У обговорило, зокрема, створення міських районів у місті Львові - було вирішено утворити чотири райони, зокрема східна частина міста увійшла до Червоноармійського району Львова. Межі району не мінялись до тепер, за винятком того факту, що 26 вересня 1959 року до складу Червоноармійського району було включено місто Винники. За радянської влади територія сучасного Личаківського району, за поодинокими винятками уникла індустріалізації - тут фактично немає великих підприємств, натомість район продовжив розвиток, як зона відпочинку та рекреації. Зокрема у 1966 році в частині Кайзервальду було створено музей народної архітектури та побуту «Шевченківський гай».

Вулиця Личаківська, яка з’єднує центр міста із його східною околицею фактично є центральною віссю навколо якої розташований Личаківський район. Також до головних вулиць Личаківського району можна віднести Зелену, по якій проходить межа району а також Пасічну. Специфікою Личаківського району є те, що тут є багато невеликих вулиць з переважно малоповерховою забудовою довоєнного періоду. Радянська забудова сконцентрована в основному вздовж вулиці Пасічної та прилеглих до неї вулиць. Основні місцевості району здебільшого зберегли свої автентичні назви: Личаків, Великі Кривчиці, Лисиничі, Майорівку, Погулянку, Знесіння, Кайзервальд, Цетнерівку, Ялівець.

Франківський район - один із районів Львівської міськради, що охоплює територію центрально-південної частини міста Львова. Місцевості з яких складається район: На байках, Богданівка (частково), Кульпарків, Кастелівка, Вулька. Створений 15 квітня 1973 року як Радянський район міста Львова. В 90-ті роки минулого століття отримав свою теперішню назву. Постійне населення станом на 1 серпня 2010 року становить 146414 людей[37].

Найбільші вулиці: Степана Бандери, Героїв УПА, Кульпарківська, Стрийська, Володимира Великого, Наукова, Антоновича, Коновальця, Генерала Чупринки, Княгині Ольги. На території району знаходяться такі відомі навчальні заклади як Національний університет «Львівська Політехніка» та Національний Лісотехнічний університет, спорткомплекс «Україна» (вул. Мельника), спорткомплекс «Локомотив» (вул. Федьковича), Аквапарк «Пляж» (вул. Княгині Ольги).

Франківський район Львова є одним з наймолодших у місті - як окрема адміністративна одиниця він був створений 15 квітня 1973 року отримавши назву Радянський район міста Львова. Однак свою сучасну назву він отримав 3 лютого 1993 року, коли ВРУ своєю постановою затвердила його нову назву - Франківський район міста Львова.

Території сучасного Франківського району Львова відносно пізно увійшли до складу міста. Раніше вони були або взагалі незаселені, або ж тут знаходились села, які згодом були приєднані до Львова. Дільниці, які розташовані між центром та залізницею були забудовані у другій половині XIX століття та у міжвоєнний період, а території від вулиці Володимира Великого та до межі міста - у другій половині ХХ століття.

На початку 1980 років Іван Левинський за невелику ціну придбав величезний шмат землі, а коли почав його забудовувати модерними будівлями, ціни на нерухомість в цій частині Львова швидко пішли вгору, Кастелівка стала однією з найпрестижніших частин міста. Втім нова частина Львова забудовувалась не лише престижними будинками. У 1890 році на початку сучасної вулиці Степана Бандери було збудовано управління та казарми міської поліції - вже у 1919 році вони перетворилась на сумнозвісну «тюрму на Лонцького», де політичних в'язнів утримувала спочатку польська, потім радянська, німецька та знову радянська влади[38].

Однією з перших культових споруд, які з'явились у цій частині міста стала Церква святого Климентія папи, яку було споруджено у 1893-1895 роках.

Оскільки новий район користувався чималою популярністю серед жителів. Саме тут з'явилась одна з перших у місті трамвайних ліній. Але якщо спочатку трамвайна лінія пролягала лише вулицею Сапєги (суч. Бандери), то вже у січні 1907 року трамвайне сполучення з'єднало центр міста із вулицею Крижовою (Генерала Чупринки) та 29 листопада (Коновальця) - зараз за цим маршрутом ходить трамвай N2.

Також ці території на околиці Львова швидко почали перетворюватись на центр вищої освіти, зокрема військової - у 1899 році на вулиці Гвардійській було створено Кадетський корпус, який готував молодших офіцерів для австро-угорської армії. Згодом навчальний заклад працював для потреб міжвоєнного війська польського, радянської армії, врешті армії незалежної України. При цьому протягом років у ньому мінялись як спеціальності, за якими велась підготовка, так і назва навчального закладу — тепер це Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У 1874 році на сучасній вулиці Генерала Чупринки виник ще один осередок вищої освіти - лісотехнічна школа, сучасний Національний лісотехнічний університет України.

У міжвоєнні роки продовжується забудова престижними будинками, зокрема у 1930 році до Львова було приєднано село Кульпарків, також у 30-ті роки було ліквідовано Городоцьке кладовище (тепер його територію частково займає Привокзальний ринок). У липні 1941 року на Вулецьких пагорбах відбулась одна з найтрагічніших подій в історії німецької окупації Львова - тут було розстріляно кілька десятків професорів Львівських вищих навчальних закладів, найбільше серед них виявилось викладачів Львівської політехніки. Серед тих, хто був знищений на Вулецьких пагорбах виявився і колишній прем'єр-міністр міжвоєнної Польщі, а на той момент профессор Львівської політехніки 59-річний Казимир Бартель[39].

Після завершення ІІ світової війни якогось особливого інтересу до цієї частини Львова радянська влада не виявляла, тож активної житлової забудови тут не велось, так само цю частину Львова, за окремими винятками, оминула індустріалізація - як підсумок - за радянських часів тут не було значного промислового будівництва, за окремими винятками. Одним з таких винятків став зведений у 1945 році на вулиці Стрийській завод «Львівприлад», і лише у 1954 році на вулиці Тургенєва (суч. Героїв УПА) з'явився ВО «Кінескоп» (зараз припинив існування, а на його місці розташувались численні бізнес-центри та офіси) а поруч з ним: ВО фототелеграфної апаратури. У 1956 році з'явилось і ВО «Термоприлад».

Натомість на околиці Львова один за одним з'являлись парки. Зокрема у 1950-х роках між вулицею Чупринки, Гіпсової та залізничною колією був закладений Кульпарківський сквер (перша назва - сквер Геологів). У 1954 році було закладено Дендропарк Львівського лісотехнічного університету, а у 60-роки ХХ століття було закладено одразу два парки: Боднарівку, який тоді отримав назву 50-річчя жовтня та Піскові Озера. Останній парк було облаштовано на місці колишніх пісчаних кар'єрів, звідки й походить назва. Тоді ж на території парку утворились і два озерця, які згодом стали одним з улюблених місць відпочинку львів'ян. Також у 50-х роках минулого століття на початку вулиці Кульпарківської відкрився кардіологічний центр. У 1952 році у Львові починається тролейбусний рух і в трамвайному депо на вулиці Городоцькій з'являється перше в місті тролейбусне депо. Втім перша тролейбусна лінія у Франківському районі пролягла по його межі - вулиці Стрийській, з'єднавши Львівський автобусний завод із центром міста. У 1961–1962 роках на стадіоні «Сільмаш» виступала однойменна футбольна команда - саме на її базі було створено найпопулярніший львівський футбольний клуб «Карпати».

Транспортна розв'язка на перехресті вул. Володимира Великого і вул. Княгині Ольги

Однак по справжньому активне освоєння території Франківського району розпочалось лише у 1960-70-ті роки, коли вздовж вулиці Артема (суч. Володимира Великого) було розбудованого комплекс 5-9-поверхових житлових будівель, а на перехресті із вул. Стрийською - будівлю видавництва «Вільна Україна». У 1966 році на сучасній вулиці Тролейбусній з'явилось ще одне комунальне підприємство, яке визначає розвиток всього міста - тролейбусне депо.

Задля розвитку нового мікрорайону знищувались старі цвинтарі, зокрема у 1970-х роках було ліквідовано Кульпарківське кладовище. Водночас у 70-х роках ХХ століття продовжилось озелення цієї частини Львова — поруч із вулицею Артема (суч. Володимира Великого) було закладено парк Горіховий гай. Примітною будівлею 80-х років минулого століття став збудований на розі вулиць Володимира Великого та Княгині Ольги ЦУМ «Львів», який в народі отримав назву «Новий ЦУМ». У 1980-х роках продовжилась забудова вулиць Наукової та Княгині Ольги - останю розширили задля трамвайної колії, яка з'єднала цей район із центром міста. Трамвайну колію через Наукову мали продовжити до вулиці Трускавецької, задля цього розпочали будівництво моста, однак його так і не вдалось завершити - зараз там знаходиться автостоянка. Також у 1980 році частину вулиці Наукової та сучасної Симоненка з'єднали з центром за допомогою тролейбусної лінії. У 2012 році тролейбусну лінію по вулиці Науковій продовжили до вулиці Підстригача.

У 90-х роках активна розбудова району вулиць Володимира Великого-Наукової фактично припинилась, єдина значна новобудова тих часів - греко-католицька церква Володимира та Ольги на вулиці Василя Симоненка. Її будівництво розпочалось 12 серпня 1990 року, коли було освячено камінь під новобудову каплички. Власне саму церкву розпочали будувати у вересні 1991 року, відкриття та освячення храму 22 грудня 1996 року, а роботи з будівництва капличок, допоміжних приміщень, розпису храму, тривають і досі[40].

І вже у 2000-х роках на вулиці Науковій виникли торгівельні центри - розташовані поруч супермаркети «Арсен», «ВАМ» та ряд інших.

Основні вулиці та місцевості

Умовно Франківський район можна поділити на дві частини. Перша, стара частина тягнеться від вулиці Бандери до залізничної колії, тут переважає забудова кінця XIX та довоєнна забудова, престижна малоповерхова, котеджна забудова.

Основними вулицями в цій частині є Героїв УПА, Антоновича, Сахарова, Кульпарківська.

Друга частина Франківського району обмежена чотирикутником вулиць Володимира Великого-Кульпарківської-Наукової-Стрийської який пересікається вулицею Княгині Ольги. Тут переважає багатоповерхова забудова — «хрущовки» а також будинки в стилі конструктивізму 70-90-х років минулого століття. В обидвох частинах району є вкраплення найновішої забудови 2000-х та 2010-х років.

Шевченківський район - один із районів Львівської міськради, що охоплює територію центрально-північної частини міста Львова: місцевості Голоско, Замарстинів, Збоїща, Гаврилівка (Підзамче), частково Рясне, Клепарів, і смт Брюховичі[41].

Район названо на честь геніального українського поета та художника Тараса Шевченка. Окрім того адміністративною межею району, яка відокремлює його від Залізничного району міста є вулиця Шевченка (колишня Янівська), одна з головних транспортних артерій міста.

Території, які входять до складу Шевченківського району віддавна були заселеними. Зокрема археологічні дослідження на території смт Брюховичі, які проводили археологи Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України засвідчили що в районі сучасної вулиці фруктової ще в часи мезоліту жили люди (культура Вороців-Старуня VI-IV тис. до н. е.), а також залишки печерного поселення. За місцевими переказами на горбі понад нинішнім кладовищем колись було язичницьке капище.

ХХ століття розвиток територій сучасного Шевченківського району продовжився за рахунок будівництва трамвайних колій. Зокрема у 1907 році трамвайна колія була прокладена по вулиці Волинській до Міської електричної ремізи (тепер Трамвайне депо N2). Того ж року трамвайну колію проклали і по вулиці Замарстинівській, щоправда вона тоді завертала на Підзамче. У жовтні наступного року трамвайний рух почався до Янівської рогатки, яка тоді була на Фридріхівці за Янівським цвинтарем. І лише у 1930 роках її продовжили до мосту через залізницю, де тепер розворотне кільце трамваю N7. Фактично ця конфігурація, з незначними змінами, трамвайних колій використовується і зараз. Примітною подією початку ХХ століття стало будівництво Брюховицького форту - одного з 11 фортів, які оточували Львів по периметру - у ході І світової війни тут точились бої. Територія сучасного Шевченківського району віддавна були місцем компактного проживання єврейської громади. 22 та 23 листопада 1918 року, після того, як з міста відступили українські війська польське військо та міське шумовиння погромило єврейські дільниці, а жертв цієї масакри звозили до театру «Колізей». Втім бої між українськими та польськими військами точились тут і на початку 1919 року. Зокрема 18 лютого 1919 року у рамках Польсько-Української війни, після артпідготовки польські підрозділи атакували Збоїща і Кривчиці. Сильну атаку піхота УГА відбила за допомогою артилерії. У міжвоєнні роки на цих територіях переважадл польське населення, зокрема станом на 1925 рік у селі Замарстинові проживало 6000 поляків, 3500 євреїв та 2500 українців. Водночас міжвоєнний період був часом інтенсивного збільшення території Львова. Зокрема у 1930-х роках до складу Львова увійшла південна частина Рясної Польської, яка тоді називалась Баторівка. Також у 1930-х роках була розбудована вулиця Клепарівська. На початку ХХ століття виникла вулиця, яка вже у 1936 році носила ім’я Мазепи, а за радянських часів - Топольна та імені міста Печ, згодом їй повернули історичну назву Гетьмана Мазепи.

Шевченківський район мабуть найбільше постраждав в роки ІІ світової війни з поміж територій інших районів.

Протягом короткого періоду першого радянського захоплення Львова тут у приміщенні колишнього костелу святого Казимира було розташовано Замарстинівську в’язницю. У червні 1941 р. Замарстинівська тюрма стала місцем масового винищення енкаведистами сотень людей. Тепер комплекс Малих касарень належить до Львівського Державного Університету Внутрішніх Справ, а у відновленому храмі Святого Хреста відбуваються Богослужіння. А вже за гітлерівських часів вулиця Замарстинівська стала головною вулицею львівського гетто, що було відокремлене від «арійської частини» міста колючим дротом. Через його територію продовжували рухатися трамваї, але без зупинок. Всього у ґетто було загнано понад 100 тисяч євреїв, більшість з яких загинула у нацистських таборах смерті. До війни у цій дільниці Львова була чимало синагог, однак в роки ІІ світової війни більшу частину їх було знищено гітлерівцями. Зокрема у 1942 році було знищено синагогу Темпль на площі Старий Ринок, на вулиці Сонячній синагогу Товариства вивчення Тори, синагогу «Сонячний промінь» на вулиці Медовій та інші - після війни їх так і не відновили. 2-16 червня 1943 року на території гетто відбулось повстання, яке було ліквідоване жандармерією. Ще одним жахливим місцем, створеним гітлерівцями у Львові став Янівський концтабір, який так само посідає окреме місце в національній історії євреїв. За радянських часів на його місці створили виправну колонію (ВЛ-315/30)

На початку 1950-х років площу колишнього Зернового ринку планували перетворити на величезну Центральну площу з велетенським монументом Сталіну. Однак ці плани так і не здійснились, окрім будівництва неоковирного готелю «Львів» та 7-ми поверхового будинку за адресою проспект Чорновола, 3. У 1950-х роках до Львова було приєднано Старі Збоїща та Нові Збоїща. У 1960-х територію між вул. Грінченка, Хмельницького та Мідною забудували панельними п'ятиповерхівками. У наступні десятиріччя з'явилося кілька масивів 9-поверхових будинків. Перший такий видовжений будинок на вул. Хмельницького, 267-269 місцеві мешканці назвали «Китайською стіною». Зі східного боку вул. Хмельницького будувалися промислові підприємства. Також у 1970-х-1980-х роках було остаточно перекрито русло Полтви в районі вулиці Замарстинівської. У 1970-х роках особливо бурхливо розвивався район вулиці Івана Мазепи (тоді Топольна, вулиця імені міста Печ). Його забудували багатоповерхівками, а у 1978 році сюди проклали тролейбусну лінію N13. Втім це не позбавило цей район, передусім Збоїща слави кримінального, зокрема через наявність тут циганського осередку «Індія».

Вид на північно-західну частину Львова -- Рясне

Так само бурхливо розвивався район сучасного проспекту Чорновола, зокрема однією з примітних споруд тут є зведений у 1980-х роках будинок побуту «Ювілейний», автор проекту Володимир Дорошенко. Трохи пізніше - у 1970-80- роках почалось освоєння Рясного. На відміну від Сихова, де забудова проводилася за продуманою концепцією, яку, щоправда, так і не вдалось довести до кінця, Рясне будувалося, хоча й за затвердженим генеральним планом, але окремими фрагментами - силами промислових підприємств. Більшість з них встигли поставити по кілька житлових будинків, однак так і не довершили розбудову інфраструктури Рясного. Тут, за межею міста у 1970-х роках знаходилась знаменита львівська «барахолка» де можна було купити все, що було недоступним в умовах вічного радянського товарного дефіциту. Офіційне Рясне увійшло до складу Львова у 1987-1988 роках. Також воно стало однією з основних промислових зон міста - сюди було перенесено виробничі потужності багатьох великих львівських підприємств --«Автонавантажувача», «Сільмашу», «Електрону» та інших.

На початку 1990-х років темпи житлового будівництва у Львові різко скоротились, згодом Шевченківський район так і не став привабливим для бізнесу. Найпримітнішою новобудовою цього періоду став ринок «Галицьке перехрестя». Окрім того у 1999 році головну вулицю північної частини Львова було перейменовано на проспект Чорновола. У 2012 році розпочалась реконструкція АС-2, яка в перспективі має стати основними транпортними воротами на півночі міста.

Центральною віссю Шевченківського району Львова є проспект Чорновола який переходить у вулицю Гетьмана Мазепи. У східній частині району такою віссю є вулиця Богдана Хмельницького яка тягнеться від історичного центру міста до виїзду. Західною межею є вулиця Шевченка, яка водночас є головною вулицею у Рясному. Окрім того в районі є ще кілька важливих вулиць, зокрема Замарстинівська. Серед основних місцевостей, які охоплює Шевченківський район є Голоско, Замарстинів, Збоїща, Підзамче, Рясне, Клепарів а також селище Брюховичі.

Сихівський район - один із районів Львівської міськради, що охоплює територію південно-східної частини міста Львова: колишніх сіл та місцевостей - Сихів, Козельники, Пирогівку, Боднарівку, Персенківку, Новий Львів, Пасіки, частково Снопків і частково колишні угіддя села Зубра[42].

Назва Сихівського району походить від назви найбільшого житлового масиву Львова - Сихова, який є основою цього адміністративного району Львова. Останній, в свою чергу, успадкував її від назви села Сихів, яке увійшло до складу Львова після чого на його місці було збудовано цей житловий масив. Саме село згадується ще у XV ст. У географічній енциклопедії кінця XIX століття первісна назва писалась Siechów або руською (українською) Sychiw.

Основою Сихівського району Львова є найбільший у місті Сихівський житловий масив, тож не дивно, що саме цей район має найбільше у місті населення з поміж шести інших районів. Більше того, якщо в інших районах Львова та по місту загалом демографи фіксують поступове скорочення населення, то у Сихівському районі є хоч і незначний, але все ж приріст населення.

Зокрема ще на початку ХХ століття у цій частині Львова був фільварок, названий у 1881 році іменем його власника - Миколая Красуцького (раніше звався Кратерівка) Красучином - згодом ця частина міста отримала назву Новий Львів. Від міста нову дільницю мав відділяти парк «Залізна Вода», закладений в 1905 році на схилах між Красучином і Софіївкою. Також статус приміського поселення мала Персенківка - з того періоду залишилось близько 15 малоповерхових споруд. Історія Персенківки так само тягнеться у Середньовіччя - львівський міщанин Коснер заснував селище, яке назвали Коснерівка. У 1687 році купець Якуб Персінг викупив цю землю, і тоді назва змінилася - на Персенківку Місцеві жителі розповідають іншу легенду - кажуть, колись на початку вулиці жили два графи - Пер і Сен. Склавши їхні імена, тутешні жителі і назвали вулицю. Початком індустріального освоєння цієї частини Львова можна вважати 1907-1908 рік коли за колишнім іподромом, на місці якого створили тепличний комплекс, у 1907-1908 рр. спорудили Міську електростанцію. Її промислова архітектура вирішена у сецесійному стилі за проектами Адольфа Піллера, Юзефа Сосновського, Альфреда Захаровича. Частину території колишнього іподрому займає Львівський автобусний завод. Її потужність складала 6000 к.с. (4500 кВт), вона виробляє змінний струм. Вона працює і досі, як Львівська ТЕЦ-1 та є структурним підрозділом ЛКП «Львівтеплоенерго». Одразу після цього розпочалось освоєння Нового Львова у якості дільниці престижної забудови. Новий Львів Ф. Касслер та А. Остен запланували у 1910 році створити тут дільницю вілл. Вони створили план міста-саду у вигляді прямокутника з великою круглою площею-сонцем у центрі, від якого розходилися шість вулиць-променів. На них планувалось споруджувати вілли та 2-3-поверхові будинки, оточені садами. До початку Першої світової війни встигли спорудити лише кілька будиночків в районі нинішніх вулиць Тернопільської (зокрема № 15) та Героїв Крут (№ 6, 6-А). Під час драматичних подій польсько-української війни за Львів листопада 1918 р. у львівському передмісті Персенківка велися жорстокі бої між українськими та польськими вояками. Кожний з військових підрозділів намагався утримати залізничну станцію, з обох боків загинуло немало вояків, яких згодом перепоховали на Личаківському цвинтарі. 28 вересня 1924 р. на Персенківці урочисто відкрито гранітну колону на честь Захисників Львова, безкоштовно виконану за проектом інженера-архітектора Рудольфа Індруха архітектором Антоні Нестаровським, чий син-студент також загинув на Персенківці.

Після Першої світової решта територій, за межами Нового Львову зберігали статус приміських сіл, при цьому у них переважало польське населення. Зокрема, станом на 1921 рік за польським переписом населення р. у Козельниках мешкало 841 мешканець, з них 774 римо-католиків, 30 греко-католиків, 37 гебреїв. У 1925 році село Сихів, що перебувало у власності Львова, налічувало близько 1 тисячі мешканців, з яких 72% становили поляки Діяла парафіяльна церква для українців та жіноча школа домашнього господарства[43]

До розбудови цієї частини Львова в якості житлового кварталу повернулись аж у 1930-х, коли між вулицями Цешинською (тепер Тернопільська) та Св. Софії (тепер Ярославенка) розбудовано, під керівництвом архітектора Тадеуша Врубеля, дільницю вілл у стилі функціоналізму. Більшість з них споруджено за типовими проектами. Лише кілька будиночків мають індивідуальні риси. Саме ця дільниця стала називатися «Новим Львовом». На початку 30-х років минулого століття відбувається суттєве розширення території Львова. Врешті у 1942 році до складу Львова включено Сихів та ряд приміських громад. Втім після повернення радянської влади Сихову знову повернули статус села. Інтенсивне промислове освоєння цієї околиці Львова розпочалось вже за радянських часів. У 1945 році поблизу розпочалося будівництво автоскладального заводу, обладнання для якого привозили спочатку з окупованої Німеччини. Спочатку на підприємстві випускали автокрани, згодом воно було перепрофільоване на Львівський автобусний завод, який значно розширився, поглинаючи навколишні території, зокрема й старий іподром. В Освіцькому гаю, після війни було створено танкоремонтний завод до якого у 1950-х роках було прокладено тролейбусну лінію[44]. Забудову продовжили лише у 1950-х роках, коли споруджували стандартні дво-три поверхові будинки на вулицях Угорській та Карбишева. Потім, у 1960-х, зламали планувальну схему Ф. Каслера та А. Остена і, замість площі-сонця з променями, заповнили прямокутник Нового Львова п'ятиповерховими «хрущовками» перпендикулярно до діагональної вулиці Моріса Тереза (тепер Сергія Литвиненка). Тоді ж колишній велосипедний завод перебудували на «Полярон», підприємство військової електронної техніки.

Рішенням Львівського облвиконкому від 13 червня 1952 року село Сихів включено в межі Львова. Перший проект детального планування, який уточнив намічені генпланом траси майбутніх магістралей, був розроблений ще в 1965—66 pp. (архітектори Я. Новаківський, Л. Каменська, О. Кобат, Л. Скорик). Подальше проектування здійснювалося в 70-і роки після реконструкції львівського домобудівельного комбінату, коли його потужність збільшилася з 60 до 200 тис. м² загальної площі на рік. Освоєння Сихова почалося з 1979 року прокладенням вулиці Ізоляторна (пізніша назва - Ворошилова, а тепер - Сихівська) з шляхопроводом через залізничну колію, а вже в 1981 році в урочистій обстановці першим його мешканцям були вручені ключі від квартир. Проектування і будівництво здійснювалися окремими мікрорайонами.

За радянських часів Сихів забудували типовими панельними будинками

В результаті соціальної індустріалізації 80-х років, здійснюваної радянською владою, колишнє село Сихів значною мірою зруйнували. На зруйнованій частині села Сихів забудували житловий масив, що отримав назву Сихівський. Інша ж частина теперішнього Сихівського мікрорайону (не плутати з Сихівським районом) забудована на території - колишнього села Козельники, яке у 80-х роках теж значною мірою було зруйноване та частини земельних угідь села Зубра Пустомитівського району, які були включені в межі Львова. Втім розбудові Сихова передувало включення до складу Львова та розбудова інших територій, які згодом увійшли у сучасний Сихівський район Львова. Зокрема у 1955 році до складу Львова увійшла решта території села Козельники а також південна частина Боднарівки, яка тоді належала до Сокільницького району Львівської області. У 1980 році на південній околиці міста споруджено львівський автовокзал. За ним спорудили львівський іподром[45].

Будівництво велося до середини 1990-х окремими мікрорайонами навколо Y-подібного перехрестя вулиць Криворізької (сьогодні проспект Червоної Калини) та Ворошлова (сьогодні Сихівська). Поруч зі швидкими темпами житлової забудови, створення інфраструктури відбувалося повільнішими темпами. Розпочавшись у 1990-х, воно триває й досі. У 1994 році в кінці проспекту Червоної Калини було відкрито торгово-побутовий центр «Зубра» (архітектори А. Ващак, Каменщик, Є. Мінкова), що був відзнаний найкраще спроектованим і побудованим в Україні. В народі він отримав назву «Санта Барбара» через подібність арок на фасаді до тих, що були в будівлі популярного серіалу «Санта-Барбара».

Паралельно продовжувалась розбудова інфраструктури Сихівського району - у 1997 році було прокладено тролейбусну лінію у житловий масив Сихів - до кінотеатру імені Довженка. У 2004 році Міністерство транспорту та зв'язку, яке тоді очолював Георгій Кірпа завершило будівництво одного з найбільших довгобудів Львова - сихівського шляхопроводу, який став однією з найважливіших транспортних розв'язок у Львові полегшивши сполучення Сихова із центральною частиною Львова. Участь у відкритті шляхопроводу узяв Президент України Леонід Кучма. Врешті у 2011 році тролейбусну лінію на Сихові будо продовжено до торгового центру «Зубра»

Основою Сихівського району є однойменний житловий масив, який, водночас, є найбільшим спальним житловим масивом Львова. Загально прийнято ділити Сихівський район на такі великі частини як - Сихів, Стрийська-Броньова, Новий Львів та Дністерська. На території району існує залізнична станція Сихів, яка розташована серед малоповерхової забудови, колишнього села Сихів, що й до тепер значно зберігає свій архетип. Територія Сихівського району складається з різних місцевостей, які у минулому ХХ столітті були ще окремими населеними пунктами чи заміськими ділянками. Окрім Сихова, до них зокрема належать - Козельники, Пирогівка, Персенківка, частково Боднарівка, частково Снопків, Пасіки Галицькі і частково колишні угіддя села Зубра. Головним вулицями Сихівського житлового масиву є Сихівська та проспект Червоної Калини. Межі Сихівського району пролягають кількома великими магістральними вулицями - Пасічною, Зеленою та Стрийською.

 







Дата добавления: 2015-10-01; просмотров: 1857. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.014 сек.) русская версия | украинская версия