Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ОРАТОРСТВО ДЕМОСФЕНА (384-322 рр. до н.е.).




У класичній давньогрецькій риториці Демосфен став вершинною постаттю, її символом. Цьому сприяло те, що більшого патріота, як він, серед ораторів Стародавньої Греції не було. Саме патріотичне почуття надихало його на досягнення вершин в ораторському мистецтві. В особистому житті Демосфену довелося зазнати чимало прикрощів. Він рано залишився сиротою, а нахабні опікуни ошукали його. Ставши повнолітнім, Демосфен пішов у науку до відомого оратора у спадкових справах Ісея і згодом почав відстоювати свої права на спадщину. Процес він виграв. Набувши в такий спосіб певного ораторського досвіду, Демосфен став логографом, але у виступах перед великою аудиторією його спіткала невдача. Погана дикція, нервовий тік плечей, уривчасте дихання не подобалися слухачам. Це пригнічувало Демосфена. За порадою свого вірного приятеля актора Сатира молодий оратор облаштував у підземеллі приміщення для занять і щоденно виробляв у собі артистизм, удосконалював дикцію, змінював голос. Усе своє життя він підпорядкував меті стати прекрасним оратором. Заради цього невтомно працював, аналізуючи виступи, діалоги, промови інших ораторів, шукав свою форму виразити ту саму, що й вони думку. Оскільки в Афінах навіть судовому оратору доводилося виступати на площі перед тисячами суддів-слухачів, а Демосфен мріяв стати політичним оратором і виступати перед набагато чисельнішими Народними зборами, тому він почав загартовуватися фізично, завжди сумлінно готувався до промов, не виступав без попередньої підготовки, відповідав перед грецьким народом за кожний свій вислів.

Цей пристрасний прихильник демократії і палкий патріот Афін перемагав щирістю й безкорисливістю, бо не мав ні політичної, ні фінансової, ні військової влади, але добре розумівся в зовнішній політиці і свої пропозиції проводив, як постанови, через Народні збори і раду п’ятисот. Він був радником з міжнародних справ, брав участь у дебатах і посольських делегаціях, мав талант дипломата, аналітика, публіциста.

Свій політичний пафо Демосфен спрямовував на боротьбу з тиранією та захист демократії і вважав що «не слово і не звук голосу цінні в ораторі, а те, щоб він прагнув до того, що й народ, і щоб ненавидів чи любив тих, кого ненавидить чи любить батьківщина». Намагаючись обєднати еллінський світ, оратор виступив проти македонського царя Філіпа, який хотів прихопити частину демократичної Греції. Гнівним посланням проти ньогоДемосфен започаткував у риториці окремий жанр – філіппіки.У його філіппіках і досі читаємо актуальні думки: «Всякий цар або тиран є ворогом свободи і противник законів.», «Не підкоряй собі закони, а підкоряйся їм сам: тільки цим змінюється народовладдя» та ін. Опора на закон – ось, на думку оратора, головний фундамент демократії, основа народоправства.

У звинувачувальних промовах Демосфен поєднує елементи урочистої політичної мови і мови вулиці, майстерно вплітає елементи народної сміхової культури, грубуваті жарти. Так, перемоги македонського царя він пояснює не його мудрістю чи силою, а зрадою грецьких політиків:

«… бо в Елладі в ту пору – та й не десь в одному місці, а повсюдно – зійшов такий урожай зрадників, хабарників та інших святотатців, що подібного ніхто й не пригадує. Ось із цими спільниками та помічниками він ввергнув еллінів, що здавна ворогували між собою, у ще зліші свари; одних обдурив, інших купив подачками, ще інших улестив усякими посулами і так роз’єднав усіх, хоча найкраще було б не давати йому такої сили».

Політичні промови видатного оратора (серед них 8 філіппік) були майстерно побудованими й переконливими. Це відзначали навіть вороги. Розповідають, що навіть цар Філіпп Македонський, прочитавши третю філіппіку Демосфена сказав: «Якби я слухав Демосфена, то сам би подав голос за нього як за переможця в боротьбі проти мене».

До Демосфена грецька риторика вже мала чимало технічних напрацювань. Скориставшись деякими із них, вн доповнив арсенал риторичної техніки власними засобами: жвавістю думки, дотепністю, іронією, пародіюванням, етичними антитезами, риторичними запитаннями. Не цурався він і фігури умовчання, ніби запрошуючи слухачів продовжити думку.

Демосфена греки шанували не тільки за те, що він багато і прекрасно виступав, а й за те, що свої виступи підтверджував благородними вчинками. Рада п’ятисот і весь народ постановили увінчати Демосфена золотим вінком за вірність вітчизні і народу.

Кінець ораторської кар’єри і життя Демосфена був таким же незвичним, як і початок. Афіни програли війну зі спадкоємцями О. Македонського і підписали з ними тяжкий мир. Народні збори змушені були винести смертні вироки тим ораторам, які закликали воювати з Македонією. Оратори втекли в храми, але були знайдені і закатовані. Демосфена прихистили служителі храму Посейдона, однак актор-трагік Архій знайшов його там. Демосфен висміяв Архія за сценічні провали, попросив трохи часу, щоб залишити письмові розпорядження, а сам зайшов у святилище, підніс до губ тростинову паличку, якою писали давні греки, прикусив її і впав отруєний біля вівтаря.

СУТНІСТЬ РИТОРИЧНОЇ ТЕОРІЇ АРИСТОТЕЛЯ (384-322рр. до н.е.)

Від своїх попередників, зокрема й від Платона, Аристотель відрізнявся тим, Що зробив риторику наукою, чітко визначив загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Урахувавши попередній риторичний досвід, він запропонував систему вимог до поетичного твору і до ораторської (античної) прози.

Риторичне вчення Аристотеля викладене у двох трактатах: «Риторика або про мистецтво риторики». І «Поетика». Аристотель вважав, що насолода, яку ми одержуємо від оратора, повинна виявляться не в чуттєвому задоволенні від словесної гри, а в пізнавальному та інтелектуальному збагаченні слухача. Сказане ритором має бути цікавим, правдивим і правильно сформульованим. Великий філософ основним у риториці вважав логічність викладу, пошук доказів, способів переконань. Для цього необхідно навчитися складати переконливі умовисновки – ентімеми, або риторичні силогізми. Вирішальним в ланцюгу пошуків є діалектика ( рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.

 

Аристотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:

§ предмет риторики;

§ позу оратора;

§ очікувані емоції слухачів;

§ стиль промови.

У першій книзі «Риторика» розглядається предмет риторичної науки в системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі або політичні; епідейктичні (урочисті), судові.

Особливе місце в риториці Аристотеля займає моральність, зокрема в епідейктичному красномовстві.

Усі оратори, і ті, які проголошують хвалу чи хулу, й ті, які вмовляють або відмовляють, а також ті, які звинувачують чи виправдовують, повинні не тільки намагатися довести що-небудь, а й показати велич та нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого.

На думку Арістотеля , в епідейктичній промові похвала за певні вчинки спонукає людину до нових благородних діянь і є ніби порадою іншим брати приклад з похваленого. У цьому великий педагогічний зміст риторики Аристотеля.

«Родзинкою» Аристотелевої теорії риторики була орієнтація на інтелектуальну насолоду, яку оратор має викликати у слухачів. Саме цим пояснюються численні роздуми та поради, які висловив Аристотель щодо пошуку способів переконань і доказів, композиції, стилю мовного вираження і проголошення промов. Основним критерієм істини є об’єктивно існуюча пізнавальна реальність

Аристотель збагатив техніку риторики такими прийомами, як ампліфікація (нагромадження в реченні епітетів, синонімів, однорідних членів); доповнення означень антитезами, перебільшення з метою надати діям величі і краси тощо.

Особливої уваги Аристотель надавав предмету й початку промови – тому, що в поетичному творі, за його словами, називається прологом, а в грі на флейті – прелюдією. Вони ніби прокладають шлях усій промові.

Аристотель був учнем Платона і чимало думок свого вчителя про риторику розвинув та узагальнив, але розходився з ним у питанні про відношення словесного мистецтва до знання і пізнання. Платон вважав мистецтво ірраціональним і відокремлював його від практичного пізнання світу. Аристотель же цінував у мистецтві не прекрасні чари, а інтелектуальне задоволення, засіб пізнання і подив, що йде від знання.

Майстерність і ефективність риторики, за Аристотелем, забезпечують:

§ логічні докази;

§ моральні докази (довіра до оратора);

§ емоційні впливи, їх він розглядає у другій книзі «Риторики», пояснюючи виникнення гніву й милосердя, страху й ненависті, сорому й заздрості та вказуючи, яким способом можна ці почуття пробудити у слухачів.

Аристотель сприймав риторичні прикраси тільки в єдності з глибоким змістовим наповненням: «Той стиль і ті ентимеми є вишуканими, які дають нам знання», До таких ентимем філософ відносив передусім метафори, вважаючи, що вони потребують гнучкості розуму, містять у собі загадку і при найменших зусиллях з боку слухачів повідомляють максимум нових знань.

Аристотель цінував пізнавальний і педагогічний думку, характер риторики, для нього кращим навчанням були стимулювання роботи розуму. Він любив ті тропи й фігури, які напружували думку, потребували розгадування. Такими вважав порівняння, дотепи, метафори.

Цікавими є думки Аристотеля про ритм ораторської прози. Якщо не буде ритму, то не буде й відчуття межі, а все, що не має меж, незрозуміле.

Щодо стилю, то Аристотель визначав основні ознаки двох його видів – ясність у єдності з граматичною правильністю для гарного стилю і надуману холодність для поганого: «Достоїнство складу – бути ясним; якщо мова не сприяє ясності думки, вона не робить своєї справи», - твердив оратор.

«Холодність» стилю, на думку філософа, виникає з кількох причин: через складні слова, прикладки, довгі й несучасні епітети . Це робить мову неприродною. Про «холодність» творів одного із своїх сучасників Аристотель писав: «Він користується епітетами не як приправою, а як їжею, настільки вони в нього часті, перебільшені, впадають в око. Ті, хто недоречно вводять у мову поетичні звороти, роблять стиль смішним і неясним через багатослів’я».

Вимоги ясності викладу, виразності слова, що здатне викликати у слухачів інтелектуальну насолоду, були основою Аристотелевого розуміння доброго стилю.

Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основних положень учення Аристотеля.

Ще в II ст. до н.е. консервативні римляни забороняли грецьким ораторам і філософам з'являтися в Римі. Однак грецький вплив поширився й тут. Перші відомі римські оратори пройшли саме грецьку школу. У республіканському Римі політичне й судове ораторське мистецтво мало таке ж велике практичне значення, як і в Греції. Урочиста риторика культивувалась у формі похоронних похвальних промов. Аое, якщо у Стародавній Греції заняття риторикою мало масовий характер, То в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади – консулів і сенаторів. Давньоримська риторика йшла від простоти й практичності до краси й пишності. В основі її завжди були сумлінно дібрані і згруповані факти. Особливості – інвективність (розвінчуваність), грубий гумор, афористичність. Передставниками римської риторики є: Гай Гракх, Цицерон, Гай Юлій Цезар, Квінтіліан, Сенека.

РИТОРИКА ЦИЦЕРОНА (106-43 рр.до н.е.)

Найбільший оратор римської епохи був політичним діячем, філософом і письменником. Марк Тулій Цицерон учився у грецьких риторів і , розуміючи, що шлях до політичної влади в Стародавньому Римі пролягає через судові справи, зайнявся адвокатською практикою, поринув у тяжби старовинних родів із ставлениками диктатора. Вигравши справу, виїхав у Грецію вчитися ораторському мистецтву. Збагачений досвідом, повернувся до Риму і швидко досг високої політичної влади. Його призначають намісником острова Сицилія, де правив злодійкуватий Гай Веррес. Цицерон виступає проти корупції і пише 5 промов «Проти Вервеса», які стали блискучим зразком політичного красномовства.

Улюбленим художнім прийомом Цицерона була ампліфікація – перелік з метою емоційного нагнітання звинувачень.

Ставши консулом, Цицерон прагне втілити свій ідеал політичного діяча в життя, примирити всі суспільні верстви (для цього він написав трактат «Про державу»). Авторитет філософа був дуже високим. Один його виступ міг змести з трону диктатора або піднести на п’єдестал політика. Викривальні промови Цицерона підштовхнули до вбивства диктатора Цезаря. Усе мінялося і тільки Цицерон залишався вірним римській республіці, за що його і вбили люди Антонія.

У політичній діяльності Цицерон піднімався до консула і падав до вигнанця, але в ораторстві залишався неперевершеним, був палким патріотом, блискавкою слова пронизував жорстоких імператорів, змовників, заколотників, казнокрадів. Його блискуча промова «Проти Луція Катилини» починається патетичним риторичним питанням: «Доки ж ти, Катилино, будеш зловживати нашим терпіння? Чи довго у своєму оскаженінні будеш знущатися над нами? Де межа?»

Цицерон широко користувався прийомами історичної аналогії (паралелі), персоніфікації, поєднанням несумісних понять. А ще часто вживав порівняння, метафори, заклинання. Його промови вражали. Так, Катилина, будучи людиною нечуваного нахабства, після його виступу в сенаті онімів і вночі покинув Рим, але продовжував організовувати заколот.

Неперевершений оратор любив етичні антитези: «Адже на нашому боці почуття честі, на тому – нахабство: тут – сором’язливість, там – розпуста; тут вірність, там – обман…»

Окрім названого трактату «Про державу», оратор написав трактати «Про закони і «Про оратора». У останній він , використовуючи риторичний досвід греків, створює ідеал оратора: ораторське мистецтво повинно служити високій і благородній меті; тільки в єдності зі знаннями і досвідом риторика може сформувати політичного вождя; красномовство – вершина науки, важке мистецтво, що потребує від оратора знань з багатьох наук; в основу епосу має бути покладене уявлення про природу, керовану розумом, і про душу з чотирма добродійними ознаками – мудрістю, справедливістю, мужністю, помірністю. Тільки той оратор має моральне право служити народу й батьківщині і бути від цього щасливим. До особи оратора Цицерон ставив багато вимог: бути уважним, мати прекрасну пам'ять, гартувати волю. Особливостями національного римського красномовства, його історії він присвятив трактат «Брут». Пророчими стали слова Цицерона про римське красномовство, сказані в цьому творі: «Красномовство з завжди супутник миру, товариш спокою і дитя впорядкованої держави», Наступні два тисячоліття підтвердили правдивість великого оратора.







Дата добавления: 2015-10-15; просмотров: 456. Нарушение авторских прав

codlug.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.014 сек.) русская версия | украинская версия